Читати книгу - "Симпатик"

у потойбіччі, де нащадки багатіїв влаштовували їм бенкети з тацями свіжих фруктів, пляшками шампанського та банками паштету. Особливо побожні нащадки спалювали паперові приношення, серед яких були не лише звичні вирізки знімків будинків та авто, але й розгорти з «Плейбоя». Гнучке тіло поступливої жінки — це те, чого хоче чоловік у своєму холодному, довгому житті після смерті, і я присягнувся огрядному майорові, що спалю йому розгорт з фантастичною, пишногрудою Міс Червень.

А от його дружині сказав:

— Я обіцяв вашому чоловікові, що, як буде потреба, я зроблю все, що зможу, аби подбати про вас і ваших дітей.

Усе інше, що я їй розповів, була правда — про начебто нещасний випадок на Філіппінах і мою компенсацію, половина якої була в конверті, що я віддав їй. Вона чемно відмовлялася, але, коли я сказав їй подумати про дітей, здалася. Після того я не міг не підкоритися їй і не піти подивитися на дітей. Вони були у спальні, спали, як і годиться малюкам.

— Вони — моя радість, — прошепотіла жінка, коли ми схилилися над двійнятами. — Заради них я живу в ці складні дні, капітане. Думаючи про них, я менше думаю про себе чи мого любого, коханого чоловіка.

Я сказав:

— Вони прекрасні, — й це могло бути брехнею, а могло і не бути. Для мене вони не були прекрасні, але ж для неї були. Визнаю, я не надто прихильний до дітей, я сам був таким і до мене подібні, разом зі мною ж, видавалися мені жалюгідними. На відміну від багатьох інших, я не мав наміру розмножуватися, заплановано чи випадково, бо одного себе мені було задосить. Але ці діти, яким було всього лиш по року, поки не усвідомлювали своєї провини. Сплячі, іншопланетні личка видавали в них оголених, наляканих іммігрантів, якими вони і були, нещодавно вигнані до нашого світу.

Єдина моя перевага перед цими двійнятами була та, що в дитинстві я мав батька, який міг розповісти мені про провину, а в них його не було. Він навчав дітей своєї парафії, і мати змушувала мене ходити на його заняття. У тому класі я вивчав Біблію та історію свого божественного Батька, історію своїх галльських предків і катехізис католицької церкви. На той час, коли мої роки можна було порахувати на пальцях обох рук, я був наївний і не знав, що отець у його чорній рясі, цей святий чоловік, що пітнів у своєму неприродному вбранні, аби врятувати нас від наших тропічних гріхів, був ще й моїм батьком. Коли я дізнався, це надало нової форми всьому тому, що я від нього довідався, починаючи з найбазовіших принципів нашої віри, втовкмаченої батьком у загін юних католиків, поки він ходив перед нами туди-сюди й читав по наших губах, як ми всі разом монотонно нуділи відповідь:

З. Як називається гріх, що ми успадкували від наших пращурів?

В. Гріх, що ми успадкували від наших пращурів, називається первородним.

Для мене справді важливим Питанням, що завжди цікавило мене і пов’язувалося з первородним гріхом, було питання особистості мого батька. Мені було одинадцять, коли я дізнався Відповідь, до якої мене підштовхнув інцидент, що стався після недільної школи на запиленому подвір’ї церкви — на території, де ми, діти, виявляли одне до одного чи не біблійну жорстокість. Ми дивилися, як імпортний бульдог мого батька в тіні евкаліпта навалився на суку, що скавчала, поки він вивалював рожевого язика і рожева куля його величезної мошонки коливалася вперед-назад з гіпнотичним ритмом. І один з моїх обізнаніших однокласників запропонував свій додаток до цього заняття з сексуальної освіти.

— Пес і сучка — це природно. А от він, — і на мене наставили презирливий погляд та палець, — таке, як він, буває, коли це роблять пес і кішка.

Усі звернули на мене увагу. Я стояв там, мовби на човні, що відпливає від берега, а от вони всі чекали, і я в їхніх очах був дивним створінням, не собакою і не котом, не твариною і не людиною.

— Пес і кішка, — повторив до мене малий блазень. — Пес і кішка…

Коли я врізав йому по носі, блазень пустив кров, однак мовчав, шокований, звів очі докупи і намагався побачити рану. Коли я врізав йому ще раз, кров полилася фонтаном, і цього разу він голосно заревів. Я бив його по вухах, по щоках, тоді по сонячному сплетінні та по згорблених плечах, коли він, падаючи на землю, втягнув у них голову, щоб себе захистити, бо я впав на нього. Наші однолітки зібралися навколо нас, кричали, галасували і сміялися, а я продовжував молотити його, поки мені кісточки на пальцях не заболіли. Ніхто з цих свідків не надумав втрутитися на боці блазня, і я нарешті зупинився, коли почув, що його схлипування схожі на здавлений сміх людини, яка почула найкращий у світі жарт. Коли я встав, регіт і галас вщухли, а на обличчях тих малих чудовиськ я побачив страх, якщо й не повагу. Додому я йшов збентежений, думаючи про те, чого ж це все, власне, мене навчило, і не здатний сказати це словами. У моїй голові не було місця ні для чого, крім непристойного образу собаки, що покриває кішку, а в неї замість тваринного писка не що інше, як обличчя моєї матері, — така жахлива картина, що коли я прийшов додому і побачив її, то розплакався і розповів усе, що сталося зі мною того дня.

— Дитино моя, дитино моя, ти не протиприродний, — сказала мати, притискаючи мене до себе, поки я схлипував на подушці її грудей, вдихаючи її знайомий мускусний запах. — Ти Божий дар мені. Ніщо і ніхто не може бути природніше. Слухай мене, дитино.

Коли я підняв на неї очі, то крізь марево сліз помітив, що вона теж плаче.

— Ти завжди хотів знати, хто твій батько, і я сказала, що коли ти це дізнаєшся, то станеш чоловіком, тобі доведеться попрощатися з дитинством. Ти впевнений, що хочеш знати?

Коли мати питає свого хлопчика, чи готовий він стати чоловіком, чи може він сказати щось, крім «так»? Тож я кивнув і обійняв її, моє підборіддя лежало в неї на грудях, а моя щока — на її ключиці.

— Не кажи нікому те, що я зараз скажу тобі. Твій батько… — Вона назвала ім’я. Побачивши мої спантеличені очі, сказала: — Я була зовсім юна, коли служила в нього покоївкою. Він завжди був дуже добрий до мене, і