Читати книгу - "Homo Deus"

На 2016 рік людство дійсно змогло зробити і те, і те. Ми не лише маємо більшу силу, ніж будь-коли в минулому, а й, попри всі очікування, смерть Бога не веде до соціального колапсу. Протягом усієї історії пророки й філософи стверджували: якщо люди перестануть вірити у великий космічний план, вони знехтують законом і порядком. Однак нині ті, хто становить найбільшу небезпеку глобальному законові і порядку, — це саме ті люди, які продовжують вірити в Бога і його всеохопний план. Сирія, що боїться Бога, — місце значно більшого насильства, аніж секулярні Нідерланди.

Якщо космічний план існує, і ми не дотримуємося жодних небесних чи природних законів, то що ж запобігає суспільному колапсу? Як ви можете подорожувати за тисячі кілометрів, з Амстердама до Бухареста чи з Нового Орлеана до Монреаля, і при цьому вам не загрожує викрадення работорговцями, напад злочинців чи вбивство ворогуючими кланами?

ПОГЛЯД ВСЕРЕДИНУ

Антидот проти існування без сенсу і обґрунтування був наданий гуманізмом, новим революційним кредо, що завоювало світ протягом останніх кількох століть. Гуманістична релігія молиться за людство і очікує, що воно відіграватиме ту саму роль, яку грав Бог у християнстві й ісламі, і замінить закони природи, що діяли в буддизмі й даосизмі. У той час, як традиційно великий космічний план давав сенс життю людей, гуманізм перевертає ці ролі й очікує, що досвід людей принесе сенс космосові. Згідно з гуманізмом, люди повинні вивести зі свого досвіду не лише сенс власного життя, а й сенс усього Всесвіту. Це первинна вимога гуманізму до нас: створити сенс для світу, який не має сенсу.

Відповідно центральною релігійною революцією модерності була не втрата віри в Бога, а радше зміцнення віри в людство. Це коштувало століття тяжкої роботи. Мислителі писали памфлети, митці складали поеми й симфонії, політики укладали угоди, — і разом вони переконували людство, що воно може наповнити Всесвіт смислом. Щоб осягнути глибину й наслідки гуманістичної революції, погляньте, чим сучасна європейська культура відрізняється від середньовічної європейської культури. У 1300 році населення Лондона, Парижа й Толедо не вірило, що люди самі можуть вирішувати, що добре, а що погано, що правильно, а що неправильно, що красиво, а що потворно. Лише Бог міг творити й визначати добро, правоту й красу.

Хоча широко визнано, що люди мають унікальні здібності й можливості, їх також сприймають як невігласів і зіпсованих істот. Без зовнішнього нагляду й скерування люди ніколи б не зрозуміли вічної істини, а натомість занурилися б у чуттєві задоволення та мирські ілюзії. Крім того, середньовічні мислителі зазначали, що люди смертні, а їхні думки і почуття — це сім п’ятниць на тиждень. Сьогодні я люблю щось всім серцем, завтра я цим роздратований, а наступного тижня я мертвий і мене поховано. Тож будь-які смисли, які залежать від людської думки, неминуче крихкі й ефемерні. Отже, абсолютна істина і сенс життя та Всесвіту повинні базуватися на певному вічному законі, що виходить з надлюдського джерела.

Ця точка зору зробила Бога найвищим джерелом не лише смислу, а і обґрунтування. Смисли і обґрунтування завжди йдуть пліч-о-пліч. Хоч хто б визначав сенс наших дій, — добрих чи поганих, правильних чи неправильних, гарних чи жахливих, — він чи вона посилює своє повноваження вказувати нам, що думати і як чинити.

Роль Бога як джерела смислу і обґрунтування не була просто філософською теорією. Вона впливала на всі аспекти щоденного життя. Припустімо, що у 1300,році в якомусь маленькому англійському містечку одружена жінка запалала пристрастю до свого сусіда і вступила з ним у сексуальні стосунки. Щойно вона повернулася додому, ховаючи усмішку і поправляючи одяг, як її розум почав гарячково діяти: «Що це зі мною? Чому я це зробила? Це добре чи погано? Що це означатиме для мене? Чи можу я зробити це ще раз?». Щоб відповісти на ці запитання, жінка, мабуть, пішла до місцевого священика, сповідалася і попросила святого отця настановити її. Священик добре розбирався у писаннях, і ці священні тексти відкрили йому, що Бог думає про подружню зраду. Виходячи з вічного слова Божого, священик міг без сумнівів визначити, що ця жінка вчинила смертний гріх, і якщо вона не зробить пожертв, то опиниться в пеклі. Тож вона змушена була негайно розкаятися, пожертвувати десять золотих монет на майбутній хрестовий похід, уникати їсти м’ясо протягом наступних шести місяців і здійснити паломництво до гробу святого Томаса Бекета в Кентербері. Це все відбувається без жодного слова про те, що вона ніколи більше не повинна повторювати цей жахливий гріх.

Нині справи робляться цілком інакше. Протягом століть гуманізм переконував нас, що саме ми є кінцевим джерелом смислу і що наша вільна воля є, таким чином, найвищим обґрунтуванням з усіх. Замість очікування якоїсь вищої сутності, яка скаже нам, що є що, ми можемо покластися на наші власні почуття й бажання. З малих років нас бомбардують потоком гуманістичних гасел, що повторюють нам: «Слухай самого себе, будь чесним із самим собою, довіряй собі, слухайся свого серця, роби те, що сприймаєш як добро». Жан-Жак Руссо підсумував це у своєму творі «Еміль», біблії почуттів XVIII століття. Руссо навчав, що коли він шукав правил поведінки в житті, то знаходив їх «у глибині мого серця, написані природою такими літерами, які ніщо не може стерти. Я повинен консультуватися лише із собою з приводу того, що я хочу робити; те, що відчуваю як добро, є добром, що відчуваю як зло — є злом».

Відповідно, коли сучасна жінка хоче зрозуміти сенс стосунків, які вона має, вона значно менше прагне сліпо приймати судження священика чи стародавньої книжки. Замість цього вона ретельно перевірить свої почуття. Якщо її почуття не дуже ясні, вона покличе близьку подругу на каву і розкриє перед нею своє серце. Якщо ситуація все ще залишатиметься неясною, вона піде до психотерапевта і розкаже йому про це. Теоретично сучасний психотерапевт займає те місце, на якому раніше був священик. І вже заяложеним кліше стало порівняння цих двох професій. Однак на практиці їх розділяє глибоке провалля. Психотерапевт не має священної книги, котра визначає добро і зло. Коли жінка закінчить свою оповідь, навряд чи психотерапевт вибухне .словами: «Ти нечестива! Ти вчинила страшний гріх!». Так само малоймовірно, що він скаже: «Чудово! Молодець!».