Читати книгу - "Майстер"

спостерігачеві, хіба що той вирішив би уважно придивитися до його ходи та прислухатися до його мовлення у другій половині дня. І все ж таки дещо змінилося. Тепер місіс Сміт не соромилась обговорювати з чоловіком якісь зовсім сторонні справи у присутності господаря, хоча вона чудово знала, що Генрі цінує тишу й очікує, що подружжя говоритиме про свої справи у вільний час і у своїй кімнаті. Але Генрі вже не міг зробити їй зауваження; разом із дозволом на поселення сестри в його домі місіс Сміт отримала й незриму перемогу в умовному протистоянні з господарем, яка надала їй відчуття більшої, ніж раніше, свободи. Участь у долі її сестри, висловлене ним співчуття та милосердя скоротили відстань між Генрі та місіс Сміт.

Через власну зайнятість і схвилювання, спричинені переїздом до Рая, Генрі не звернув уваги на те, як Сміти відреагували на новину. Йому здавалося, що немолоде вже подружжя могло вподобати спокій невеликого містечка та чималі зручності Лемб-Хауса. У будь-якому разі, вони не висловили відкритого протесту, а Генрі потурбувався, щоб вони не були переобтяжені переїздом і всі ці місяці займалися переважно переміщенням до Рая самих себе та свого майна. Він знав, що двоє чи троє друзів помітили, як п’яний містер Сміт, прислуговуючи за столом, намагався приховати свій стан, але сподівався, що вдалині від гамору та спокус Лондона його можна буде вмовити й налаштувати на тверезий спосіб життя.

Однак, по переїзді Генрі виявив проблему. Сміти поселилися в кімнаті для слуг на горищі. У будинку були тільки одні сходи, тож, аби потрапити до себе, їм доводилося щоразу проходити повз другий поверх, на якому були кабінет і спальня Генрі. Дошки підлоги у їхній кімнаті рипіли; особливо одна, що лежала саме над його ліжком. Вона, здавалося, піднімається й опускається щоразу, коли Сміти на неї наступають. У перші тижні після переселення до Рая, подружжя піднімалося до себе у звичний час, але ніяк не вгамовувалося. Вони ходили кімнатою, раз у раз наступаючи на кляту дошку, начебто стихали, а потім знову зненацька починали рухатися, геть байдужі до того, що це заважає господарю, який лежить поверхом нижче. Іноді Генрі чув їхні голоси, а якось — і звук від падіння на підлогу чогось важкого. Він проконсультувався з архітектором Ворреном, але той сказав, що підлога — у гарному стані й іще один шар дошок нічого не змінить. Він запропонував попросити Смітів поводитися тихіше або перемістити їх на перший поверх. Там, за коморою, нагадав архітектор, є невеличка кімнатка, в якій якраз вистачить місця для великого ліжка, і, якщо пробити вікно та поклеїти пристойні шпалери, там можна буде спати. Отак Сміти почали жити в кімнатці за коморою.

Власники крамниць Рая не виявили прихильності до Смітів. М’ясник не розумів кухарчиних записок і зовсім не радів із її протестів, коли відрізані ним шматки виявлялися зовсім не тим, що вона замовляла. Пекар не пік того хліба, що вона хотіла, і не виявляв радості, коли місіс Сміт поверталася до нього й розповідала, що її улюбленого сорту не випікає ні його конкурент, ні бодай хтось у Раї. Власнику овочевої лавки не подобалися її лондонські манери, і невдовзі список замовлень доводилося відносити містерові Сміту, бо присутність його дружини була небажаною.

Швидко Сміти виявили, що Лемб-Хаус перебуває на особливому становищі в Раї. Довколишні будинки були меншими та скромнішими, у них була хіба що покоївка та кухарка, яка приходила кілька разів на тиждень. Поруч не було нікого зі слуг, чиє становище дорівнювало б Смітам. Такі слуги працювали в маєтках і садибах, розташованих у сільській місцевості, але вони не вешталися містечком, як це робили їхні колеги в Кенсинґгоні. Сміти швидко переконалися в тому, що в Раї немає нікого подібного до них, що тут не буде ні звичних для них привітань, ні дружнього обміну новинами. А потім і в крамницях до них почали ставитися прохолодно чи навіть зі стримуваною ворожістю, хоча Бурджесса Нокса скрізь вітали тепло та радісно.

Подружжя Смітів відступило під захист стін Лемб-Хауса, а місіс Сміт навіть почала пишатися тим, що ніколи не виходила за межі обійстя і не бачила жодної із найбільш знаних пам’яток Рая. Вона неподільно панувала на кухні, у коморі та невеличкому городі. Приймаючи від Генрі накази, вона виробила новий тон, у якому звучало спокійне знання справи та готовність виконувати власні обов’язки, але й іноді проскакували нотки незадоволення.

У Кенсингтоні Генрі часто приймав гостей, але, попри бажання виявити найвищий ступінь гостинності, його вечори не були пишними чи бучними. Тепер же, у Раї, він набагато більше переймався гостями, писав листи, запрошуючи друзів подивитися на його новий прихисток, і схвильовано чекав їхнього приїзду та реакції на будинок. Тому велике значення мала чистота гостьових кімнат і якість обслуговування та харчування, адже воно тепер мало бути триразовим. Місіс Сміт не звикла до частих гостей. Спочатку, коли це ще було новим, Генрі пояснював їй, хто приїжджає і чого потребуватиме, та потім вона зрозуміла, що потік гостей буде невпинним і саме їй доведеться їх усіх годувати та забезпечувати їхній комфорт.

Ранкові зустрічі, під час яких Генрі давав їй вказівки, зробилися напруженими. Ніякі її слова чи знаки, а то були переважно довгі паузи, зітхання та мімічні рухи, нічого не змінювали. Генрі не звертав на них уваги, просто говорив, хто приїде і що треба зробити, не чекаючи ніякої відповіді. Та по якомусь часі місіс Сміт почала затримувати його ущипливими коментарями, стосовно витрат на приймання гостей, скаргами на цього жахливого м’ясника чи досадуючи на Бурджесса Нокса. Коли очікувалися нові гості, у її тоні з’являлися нотки ворожості. Генрі не міг побороти своє бажання бачити давніх друзів або родичів і вважав кричущим і неприйнятним аби кухарка так явно висловлювала своє погане ставлення до його гостей.

Її чоловік із часом виробив дуже скуті манери та здерев’янілу ходу, що деякими відвідувачами сприймалось як консервативна офіційність, але Генрі знав, що то було простим сп’янінням. Йому хотілося поговорити про це зі Смітами, звернутися до них так само, як кухарка колись попросила його про допомогу, наполягти на тому, щоб її чоловік кинув пити. Але йому бракувало сміливості ставити подібні вимоги. Генрі знав, що, бажаючи захистити чоловіка, місіс Сміт палко заперечуватиме його пиятику, і не хотів цього бачити.

З іншого боку, Бурджесс Нокс із плином часу робився дедалі більше послужливим і люб’язним. Він нічого не пропускав і нічого не забував.