Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Ішлося вже до Різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім’ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято — і ладану під кутю, і риби — на багатий вечір, і солі — про всяк день, а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, — тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє… Байдуже їм про тепло; дарма — про їжу! Їх гріє жидівська горілка, а їсти — жують хліб сухий з сіллю — теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять, — та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство — часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очі — мовчить… Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тільки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

— Ні вже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, то може б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли його не можна…

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з його; людей закликають, частують… Чоловіки — нігде правди діти — таки ласенькі на дурницю випити, — то й раді такому случаю, — п’ють та вихваляють добрих молодців… Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди… А жид, як знав, десь і музику видрав… Музика ріже-тне; п’яні чоловіки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі — дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча — і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п’яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та — гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балабайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п’яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату та й знову притихне — куняє…

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про Бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара Божа або пожежа половину села виполонила.

— Оце напасть господня! оце лихо несподіване! — желіпали вони. — Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято — в церков піти, Богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п’яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп’яницю з п’яниць.

Деякі таки знялись, пішли — не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків усе-таки нема… Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, — у піст, бувало, «алілуї» не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він — так халясує, так халясує… Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає…

— Що ж усе танцювати та танцювати, — крикнула одна реготуха, — якби ви нас, дяче, повозили ще!

— Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося! — взявшись у боки, каже дяк. — Шукайте санчат, повожу вже… Один тому час, що батько в плахті!

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці — співають та вигукують, як на весіллі… А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка:

— Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

— Сідай, бісова! — кричить дяк, перегнувши спину.

Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху… Другі позскакували з санчат, та й собі туди — пхаються, падають… А чоловіки: «Мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його — ледве дише… Регіт, гвалт… Здуріло село!

Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці… Серед гульні згадали піщани й за два роки…

— А що ж це воно, братця? — заводить хто з кріпаків: — це так — два роки робили та й дурно?!.

— Авжеж дурно!

— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти — неситу ту прожир: — «поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, — хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Так як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?… Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив… А в його як?

— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви…

— Ні, чорта з два! Мені рощот давай… он що! Ми знаємо ваші каверзні… Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали… Заплати ж мені хоч за ці два роки!

— Заплачу… наставляй кишеню! — сміявся другий, тверезіший.

— Чого ти смієшся?… І заплатить! Піду, скажу: давай рощот! — і дасть…

— По