Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Амму втомилася від того, що діти просто її привласнили, і захотіла повернути своє тіло. Все ж таки воно належало їй. Тож вона просто скинула з себе дітей, як сука скидає набридлих цуценят. А тоді сіла і зібрала волосся вузлом на потилиці. Потім звісила ноги на підлогу, підійшла до вікна і розсунула штори.

Косе надвечірнє світло залило кімнату і зафарбувало дітей на ліжку у яскравіші кольори.

Вони почули, як повернулася ручка дверей до ванної Амму.

Клац.

Амму глянула у довге дзеркало, що висіло ззаду на дверях, і зненацька побачила там примару свого майбутнього, яка надумала з неї поглузувати. Промаринована шкіра. Сиве волосся. Сльозаві очі. Вишиті хрестиком троянди на плюсклій, запалій щоці. Висхлі груди, що висять, мовби шкарпетки з тягарцями. Між ногами сухо, як у пустелі, лиш біліє старе волосся. Зовсім ріденьке. Ламке, наче спресована папороть.

Шкіра, що відшаровується й опадає на землю дрібними лусочками, ніби сніг.

Амму пройняв дрож.

У те спекотне надвечір’я її пронизало холодне відчуття: ось життя і прожите. Відчуття того, що її чаша по самі вінця наповнена пилом. Що повітря, небо, дерева, сонце, дощ, світло й темрява поволі перетворюються на пісок. Що той пісок невдовзі наб’ється їй у ніс, у легені і в рот. І потягне її донизу, а на поверхні тільки й зануртує на мить піщана круговерть, як після наляканого краба, що стрімголов заривається у пісок на пляжі.

Амму роздягнулася і підклала під одну грудь червону зубну щітку, щоб подивитися, втримається вона там чи ні. Не втрималася. Шкіра була пружна і гладка на дотик. Під пальцями пиптики спочатку зморщилися, а потім затвердли, ніби темні горішки, натягуючи м’яку шкіру на грудях. Тонка лінія пушку плавним вигином вела від пупка вниз, до темного трикутника. Наче стрілка, що вказує шлях заблукалому мандрівнику. Недосвідченому коханцю.

Вона розпустила волосся й обернулася подивитися, наскільки воно відросло. Хвилі, кучері та неслухняні в’юнкі пасма, м’які зсередини і трохи жорсткіші ззовні, впали донизу й сягнули якраз того місця, де її тонка, міцна талія починала вигинатися, переходячи у стегна. У ванній стояла задуха. Шкіру рясно всіяли дрібні краплини поту і спершу виблискували там справдешніми діамантами, а потім зривалися з місця і скочувалися вниз. Піт стікав і улоговиною повздовж хребта. Амму окинула дещо критичним поглядом свої округлі, важкі сідниці. Не такі вже й великі самі по собі. Не такі вже й великі per se (як, безперечно, висловився б Чако Оксфордський). Великими вони виглядали тільки тому, що дуже тендітним було все решта. Так, ніби належали до якогось іншого, пишнішого тіла.

Кожна з них, варто було визнати, залюбки втримала б зубну щітку. А може, й дві. Вона розсміялася вголос, уявивши, як походжає Аєменемом гола, з пучками кольорових зубних щіток, які стирчать з-під кожної сідниці. Проте скоро вгамувалася. Побачила-бо цівку божевілля, що вирвалася з пляшки, де була закоркована і переможно застрибала по ванній.

Божевілля Амму непокоїло.

Маммачі казала, що в їхній родині воно вряди-годи таки давалося взнаки. Що нападало на людей несподівано і заскакувало їх зненацька. Розповідала про Патіл-аммай, сиріч матінку Патіл, яка у шістдесят п’ять років почала роздягатися і бігати голяка понад рікою, співаючи пісень рибам. І про Тампі-чачена, тобто братика Тампі: той щоранку штрикав у своє лайно в’язальною шпицею, бо все сподівався знайти золотий зуб, який проковтнув бозна-скільки років тому. І про доктора Мутачена, якого довелося забирати з його ж таки весілля у гамівній сорочці. То ще переповідатимуть колись: «Була така Амму, Амму Іпе. Вийшла заміж за бенгальця. Потім геть з глузду з’їхала. Померла зовсім молодою. У якійсь дешевій дірі».

Чимала кількість випадків божевілля серед сирійських християн — це розплата за інбридинг, стверджував Чако. Маммачі не погоджувалася.

Амму зібрала своє важке волосся, огорнула ним обличчя і задивилася через просвіти між пасмами на дорогу до старості й смерті. Ніби середньовічний кат, який крізь скошені прорізи у гостроверхому чорному каптурі розглядає того, кого має скарати на горло. Стрункий, оголений кат із темними пиптиками і глибокими ямочками на щоках (коли усміхається). З сімома сріблястими розтяжками від двояйцевих близнюків, які з’явилися на світ при світлі свічок упоміж новин про воєнну поразку.

Амму лякало не стільки те, що чекало наприкінці тієї дороги, скільки вона сама. На ній не стояли верстові стовпи, за якими можна було б відмірювати пройдений шлях. Уздовж узбіч не росли дерева. Її не мережив пістрявий затінок. Через неї не перекочувалася хвилями імла. Над нею не кружляли птахи. Жодні закрути, жодні повороти, жодні вигини ні на мить не затьмарювали того, що лежало у кінці. Цього Амму справді жахалася, адже була аж ніяк не з тих жінок, яким кортить знати своє майбутнє. Надто вже великий страх викликало воно у неї. Тож якби їй пообіцяли сповнення одного-єдиного маленького бажання, то цілком можливо, що вона побажала б просто не знати. Не знати, що готує для неї кожен новий день. Не знати, куди може закинути її доля наступного місяця, наступного року. Через десять років. Не знати, куди може повернути шлях і що лежить там, за поворотом. Та Амму якраз знала. Чи думала, що знає, а це насправді анітрохи не краще (бо якщо ти уві сні їси рибу, то це означає, що ти таки їси рибу). І те, що Амму знала (чи думала, що знає), пахло прісними оцтовими випарами, що здіймалися понад цементними чанами на «Райських маринадах». Випарами, які жмакали молодість і маринували майбутнє.

Загорнувшись у волосся, Амму притулилася до свого відображення у дзеркалі на дверях ванної і спробувала заплакати.

З жалю до себе.

І до Бога Дрібниць.

І до всипаних цукровою пудрою близнюків-посередників зі свого сну.

Того надвечір’я — доки у ванній богині долі змовлялися фатально змінити життєвий шлях тієї таємничої жінки, їхньої матері, доки на задньому дворі у Велюти на них чекав старий човен, а у жовтій церкві мало народитися маленьке кажаненя, — Еста в маминій спальні стояв на голові в Рахелі на задниці.

У спальні з синіми шторами і жовтими осами, які не дають спокою шибкам. У спальні, стінам якої невдовзі розкриються моторошні секрети.

У спальні, де Амму спершу замкнуть, а потім вона замкнеться сама. Двері до якої Чако, нестямний від горя, розтрощить на друзки через чотири дні після похорону Софі-моль.

«Геть з мого дому, доки я не переламав тобі всіх костей!»

Мій дім, мої ананаси, мої маринади.

Після цього Рахелі роками снитиметься такий