Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Скрипник розпочав із заяви: літературна дискусія завершилася тим, що партія твердо відхилила «обидві модифікації теорії боротьби двох культур» як прояви буржуазної ідеології — антимарксистської, антиленінської та антипролетарської. На червневому пленумі партія ще раз підтвердила свою відданість пролетарському інтернаціоналізму та запереченню всякого націоналізму. Відмову Хвильового від усього російського було викрито як буржуазний націоналізм, але водночас партія підтримала осібний розвиток української культури:

Такий шлях накреслила партія для розвитку української культури. Такий шлях визнала партія, як єдиний пролетарський шлях, єдиний, що його можна визнати, що веде до соціялізму, до будовання соціялістичної культури: цей шлях є шлях самостійного розвитку українського народу[702].

Скрипник згодом досліджував відносини між українською та російською культурами. Насамперед він відчував, що повинен відкинути стару дилему «якості проти кількості» в мистецтві, тобто точку, від якої почалася дискусія. Питання щодо того, чи мистецтво має творитися трудівниками — чи для трудівників, тобто чи будуть це карлючки напівписьменного — а чи високоякісна робота професійних письменників, просто не стояло.

Цієї дилеми просто не могло бути, пояснював він, бо якби вона була, то неминуче призвела би або до Пролеткульту з одного боку, або до буржуазної літератури з іншого. Єдина відповідь така: мистецтво має бути високої якості та походити від мас. Аби досягти цього, українське мистецтво мало відкинути спокусу шукати собі взірців серед інших національних літератур. Українська література та українське мистецтво, пояснював він, мало виступити на арену всесвітнього пролетарського мистецтва як повноправний учасник, а не як учень якоїсь іншої нації. Зрештою, український пролетарський письменник перебував у такому самому становищі, як і його російський колега, котрий теж розбудовував нову пролетарську культуру. Сама ідея, що один з них має вести за собою іншого, що одна нація має домінувати над іншою була чужа духові соціалізму. Наприклад, в освітній сфері Росія та Україна мали різні системи. Вони багато чого досягли разом, але через співпрацю, а не через ведення одним іншого чи наслідування одним іншого. Ідея про те, що один народ має за собою вести, а інший — іти слідом, виходила з того, що нібито одна національна культура є повноцінною учасницею у культурі світовій, а друга — учасницею другого порядку, залежною від свого «провідника», і до світової культури ця друга не може долучитися без підтримки першої. Звісно, деякі народи потребували такої наставницької підтримки: росіяни сприяли культурному розвиткові киргизів, татар, якутів і т. д., українці робили те саме для молдаван. Проте українська культура не мала потреби орієнтуватися на російську культуру чи брати її собі за взірець. Їм потрібна була співпраця на рівних[703].

Потім Скрипник звернувся до проблеми відносин нової української пролетарської літератури з літературою минувшини. Звісно ж, нова література не могла бути створеною інакше як на основі того, що їй передувало:

Кожна література в кожній країні, кожного народу є в кожний момент спадкоємець усього попереднього розвитку тих, що в даній царині працювали. Пролетаріят не просто «відривається» від усього попереднього розвитку культури — цей примітивний і спрощенський погляд пролеткультівців… нічого спільного з ленінізмом не має.

Перед новою літературою поставали нові завдання. Вона взяла Жовтневу революцію за свій пункт відліку, проте не могла цілком і повністю відкинути все минуле. Питання про відносини нової літератури зі старою було відтак центральним питанням, із яким мусили стикатися письменники[704].

Скрипник вказав на тези Центрального комітету про підсумки українізації, у яких зазначалося, що українська література має опанувати всі досягнення світової літератури та здійснити остаточний розрив із провінціалізмом та колоніальною спадщиною минулого. Тому українські письменники мали взяти у світової літератури та свого власного минулого все цінне, а потім переформувати його у відповідності до вимог пролетаріату та побудови соціалізму. Українська література мала свою власну історію, включно з тими періодами, коли на неї глибоко впливала російська література. Проте головним завданням було опанувати досягнення світової літератури, без надання якоїсь особливої переваги російським досягненням на культурній ниві[705].

Скрипник підсумовував твердженням, що в минулому були й досягнення, і помилки. ЦК відкинув теорію боротьби двох культур, відповідно, так само мали вчинити й письменники. Нову культуру буде побудовано на досягненнях минулого, відкидаючи все зайве й неважливе. Нова українська культура йтиме своїм шляхом розвитку, і водночас співпрацюватиме на рівних із усіма іншими пролетарськими культурами. Для того, щоб це здійснити, їй доведеться «відмежувати партійну лінію від усіх буржуазних та дрібнобуржуазних впливів, від усіх старих залишків від посивілого, цвіллю вкритого старого»[706].

Екскурси Скрипника в марксистську теорію дають ключ до розуміння його політики. Він відкидав будь-які звинувачення у ворожості до Росії чи до всього російського, проте наполягав на тому, що Україні не слід брати Росію за взірець. На його думку, Україна та Росія були партнерами в розбудові соціалізму, вони були рівними, окремими, незалежними утвореннями. «Рівність України з усіма іншими радянськими республіками та рівність усіх народів є основою Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який ми організували»[707]. Для Скрипника це була не просто риторика — з 1920 р. для нього це була вся його кар’єра.

Як Скрипник просував українські національні інтереси

Як тільки Косіор замінив Кагановича на посаді голови партії, Скрипник отримав майже повну свободу провадити політичний курс, що далеко виходив за межі передбаченого радянською національною політикою, метою якої було нейтралізувати сепаратистські прагнення. Це був курс, типовіший для звичайних національних держав, покликаний служити інтересам країни як національної спільноти. Ми бачимо, як Скрипник лобіював отримання радянською Україною більшої частки інвестицій і витрат Союзу. Справді, ціла справа Волобуєва могла бути частиною такого лобіювання, оскільки «ортодоксальне» спростування Річицького гарантувало, що дисбаланс між тим, що Україна віддавала Союзу, і тим, що брала, виправиться в найближчому майбутньому.

За час своєї кар’єри Скрипник пропустив кілька нагод довести, що служіння інтересам України було насправді служінням інтересам світової революції. Не раніше як 1924 року він переконував Центральний Виконавчий Комітет Союзу, що національне питання було надзвичайно важливим з погляду перспектив Радянського Союзу розширити свої кордони на сусідні регіони Східної Європи. І дорікнув наркомові закордонних справ Чичеріну за те, що той недостатньо використав ситуацію[708]. На початку 1927-го в Президії союзної Ради Національностей Скрипник переконував, що