Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

— Хочеш поговорити? — м’яко запитав він.

Я похитала головою.

— Я втомилася, Андрію. Від всього. Від цієї плутанини, від болю, від невизначеності… — Я провела долонею по обличчю, ніби хотіла стерти втому.

Він не став мене переконувати. Просто кивнув і сказав:

— Добре. Але якщо захочеш, я тут.

Я вдячно всміхнулася, але сил на розмови не залишилося.

Наступні дні тягнулися повільно. Олег більше не дзвонив, але я знала, що він чекає моєї відповіді. Чи справді ми повинні одружитися тільки через дитину?

Андрій не тиснув. Він був поруч, але не змушував мене говорити. І від цього мені ставало легше.

Одного вечора, коли я сиділа на балконі, загорнувшись у плед, він вийшов до мене з чашкою чаю.

— Я думаю поїхати завтра за речами. Я не маю у що переодягнутись, — раптом сказала я.

Він поставив чай на столик і присів навпроти.

— Поїхати з тобою?

Я знизала плечима.

— Не треба. Сама справлюсь, візьму лише необхідне. Олега не буде вдому, він буде в офісі.

Андрій подивився на мене довше, ніж зазвичай, а потім кивнув.

— Якщо тобі треба — їдь. Але знай, якщо потрібна допомога, просто скажи.

Я стисла пальцями край пледа.

— Дякую, Андрію. За все.

Він не відповів, тільки легенько стиснув мою руку. І в цьому мовчанні було більше підтримки, ніж у будь-яких словах.