Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Я чекаю не обіду. Я просто чекаю, бо настав час обіду. Я чекаю на графиню, що може з’явитися щомиті, бо вже пора обідати. Коли чекаю, я не можу працювати. Отож я чекаю: не графині, а миті, коли вона з’явиться — вийде з лоджії або переступить поріг... Можливо, вона ще спить і не чула гонга... Я міг би, щоб згаяти час, уже зараз описати, як вона або вийде з лоджії, або переступить поріг: у халаті, але зачесана, в халаті або штанах, по-дитячому здивована, що у світі вже знову полудень, сповнена потреби, щоб її тепло привітали і втішили, бліда, але гарна, нещасна з очима, як від беладони, в роті довгий (бурштиновий) мундштук із сигареткою, яка чекає вогню... Отож я чекаю... Можливо, саме тепер вона зачісується... Тож я чекаю, не позираючи на годинник, і намагаюся вгадати, що вона робить із часом, з моїм часом, зі своїм часом; вона має інший час, і мої погляди на годинник не дадуть ніякої користі; годинники отруюють її, годинники завжди створюють враження, ніби існує один-єдиний час, так званий універсальний час... Можливо, вона читає книжку, де саме зараз гострий поворот сюжету, або грається з собакою, або вже йде сюди — було б шкода, якби я тепер (прочекавши, за моїми оцінками, три чверті години), в останні півхвилини став нетерплячий. Усяке нетерпіння, навіть опановане, вона вважає за докір, а кожен докір — за крик. Отож я чекаю її та чекаю, не поглядаючи на годинник; я радію, щоб не стати нетерплячим, перспективи...

І отак щодня.

Якби я бодай раз крикнув на неї, каже моя дружина, вона б одразу спакувала валізу і, напевне, вже ніколи не повернулася б.

Попри це ми дуже щасливі.

Антоніо, наш слуга в білих рукавичках, відчиняє дзеркальні двері до їдальні, сімейний обід уже подано, але, оскільки літо, страви, мабуть, холодні, хай там як, Ґантенбайн не виявляє ніякого поспіху, і тому довершений слуга (він працює в нас перший місяць), — на Ґантенбайна він, звичайно, не дивиться й не каже йому: «Pronto!»[21] хоч і думає так, — лише мовчки роззирається, щоб побачити, чи й графиня тут. Вона спить. І хоч як добре Антоніо вже за місяць роботи знає, що інколи можна чекати до третьої години, він і досі не каже: «Pronto!», а тільки поглядає на свого годинника. Антоніо зворушливий, він не знає, що Ґантенбайн бачить його в дзеркалі, і навшпиньки задкує, вдає, ніби зараз лише дванадцята година. Ґантенбайн чинить так само. На жаль, є барокові дзиґарі, які навіть сліпому скажуть, що вже друга година. Має щось статися, дарма що Ґантенбайн не голодний: адже це все-таки чоловік, що хотів би працювати, так само й Антоніо, пополудні вільний, о четвертій має бути на футбольному полі або у своєї дівчини, це його законне право.

— Антоніо! — гукаю я.

Він не тільки вдає, ніби йде з далекої кухні, щоб нарешті сказати: «Pronto!», а навіть створює враження, ніби сказав це слово й самій графині; він уже знає, що господар засмучується, коли графиня спить цілісінький день, а до того ж, як уже сказано, це чудовий хлопець, лише один місяць у домі — звісно, це ренесансний палац.

— Лілю, — кажу тепер і я, — приходь!

І буде зроблене все, щоб Ґантенбайн не засмучувався, щоб він не помічав, що знову сидить сам за столом. Ґантенбайн зображує на обличчі безтурботність і мовчки намацує серветку, а слуга в білих рукавичках і теж із безтурботним обличчям, бо ж його вільний пополудень урятовано, не пропускає нічого, щоб зробити присутність графині, якої не бачить Ґантенбайн, принаймні чутною. Я бачу, як він коліном поворушив її стілець. Таж відомо, як добре чують сліпі. Антоніо імітує її присутність напрочуд добре й навіть хруснув одним туринським хлібчиком грісині, перш ніж піти по холодний бульйон, і я бачу, як він поспішає, щоб наше сімейне мовчання — до того, як його виправдають страви, — не затяглося. Але все-таки воно триває якусь мить.

— Ти їздила? — запитую я.

Ліля мовчить; вона спить, бідолашна, мабуть, учора вона знову спожила своєї п’янкої отрути, а оскільки вона переконана, що Ґантенбайн її наркотику не бачить, можна не пояснювати йому й наслідків.

— Ти ходила до лікаря? — запитую я.

Антоніо в дверях, я бачу його в дзеркалі, як він трохи невпевнено чекає на свій вихід; це дивовижна їдальня, зі справжнім гобеленом і дзеркалами, тож інколи можна бачити навіть власну потилицю, і я не знаю, чому Антоніо в білих рукавичках вагається і зволікає.

— Що сказав тобі лікар? — запитую я.

Тепер Антоніо вже заходить із чашками, і, річ очевидна, графиня, навіть якби була тут, у присутності слуги не розповіла б про знахідки лікаря, тож мовчання тепер знову видається природним. Завдяки цьому Антоніо знову набуває впевненості. Він ставить першу чашку, як і годиться, на тарілку нашої графині, що спить, і ставить досить гучно, щоб Ґантенбайн почув. Він, цей син злиденного рибалки, вбраний тепер у білий кітель із золотими позументами, просто чудово виконує цей номер і стоїть у їдальні, чекаючи, поки Ґантенбайн працює ложкою. Адже в присутності слуги розмовляють неохоче. Бракує лише того, щоб він її ложкою стукав об її чашку. Антоніо цього не робить, тож чути лише, як Ґантенбайн сьорбає холодний бульйон; графині не чути...

А що далі?

Я сподіваюся, що Ліля тепер не вирине, і якомога поспішаю, але ж є ще риба, і тоді Ґантенбайнові не лишається нічого іншого, як відкласти розкішну рибу; щоб відвести Антоніо від сумнівів, чи справді сліпий Ґантенбайн, я запитую про назву риби, про її походження з венеціанських вод, узагалі про все, пов’язане з рибальством, як закидають сіті, про ціни, про рибальську нужду; хіба не цікаво, що Антоніо, син рибалки, весь у білому, а ще й гарний, знову вдає, як і завжди, ніби його цікавить графиня, чия нечіпана риба холоне на порцеляні. Але Ґантенбайн, розумієте, не може розмовляти тільки зі слугою, тоді виникало б враження про розрив шлюбу. Надто тепер, коли слуга виходить, Ґантенбайн змушений просто говорити, аж поки подадуть сир. Про що? Я говорю про комунізм і антикомунізм — на тему, що від кожного, хоч які позиції він займає, не вимагає заперечень, бо ті заперечення відомі й уже навіть спростовані. При цьому я промовляю не без пауз, не