Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Що я зробила за цілий день? За півтора тижня навчання в академії?.. Може, почала шукати батьків? Може, навчилась володіти Великим артефактом? Може, хоч до бібліотеки пішла за тлумачним словником?

Ні, я не зробила нічого. Пів дня я намагалась зайти до бібліотеки – і не змогла. Студенти, купа студентів! Це досі був мій страх, хоч я могла бороти його.

А як же ті нарікання у мене в голові? Це через них я досі не спала. Книга не давала мені спокою, виморювала навіть уночі. Схоже, їй не потрібен був сон, вона могла фиркати вічність.

І ось тоді я зважилась на шалену річ. Піти до бібліотеки вночі! Хай там як, під сонцем я почувалась беззахисною. А ніч, блаженна ніч… Люди бояться темряви, бо не можуть побачити ворога – я обожнювала її, бо ворог не побачить мене.

Отож я вкинула нитку від системи безпеки й скочила з ліжка.

«Ти зовсім недотепа? – поцікавилась Книга. – Академія зачинена. Ніч надворі!»

Я задумалась. Справді, ще й гуртожиток зачинений. А хай йому! Бути такого не може, щоб не залишилось жодної лазівки. Я хотіла побешкетувати. Видно, це Книга на мене впливала: будь-що, але зробити їй на зло.

Я хутко зібралась і ступила з кімнати. Тиша, напівтемінь, ніч… Двері з гуртожитку були зачинені, та неподалік висів ключ.

«Дуже зручно», – подумала я та скористалась ним.

Прекрасний сад уночі! Він не мав співу дня, але мав той шарм, який дарує лише темінь. Навколо ні душі. Я широкими вільним кроками простувала вперед та вдихала на повні груди… Зрідка між листя пурхали створіння.

«Птахи», – похмуро повідомила Книга.

Чудово, між листя пурхали безмовні нічні птахи. І ніяких студентів, ніякої Стефи, ніякого Ратмира. Я ступала під покровом ночі, наче під материнською рукою. Я чула кожен шелест довкола, помічала кожен рух. Мої очі – досі очі вигнанки Полярної пустки, мої вуха досі чують свист заметілей…

Та ось я підійшла до академії. Парадні двері були зачинені. А проте, ентузіазму я не втратила і взялась обходити будівлю. При місячному світлі вона була ще загадковіша: скульптури на стінах оживали й зиркали кам’яними очима. Раз за разом я натикалась на зачинені двері.

«Тобі не набридло?..» – запитувала Книга.

Тепер я рідко тримала її в руках. Вона летіла за мною і робила, що заманеться, але не віддалялась. Може, щоб діставати мене в голові не можна порушувати певну відстань?

«Та хоч би ти була на іншому краю світу – все одно не затулиш вух від моїх слів, сповнених мудрості віків», – прорік артефакт.

Я завмерла. Часом я сама себе не могла зрозуміти. Хотіла знайти відчинені двері – і знайшла. Чому ж така напруга взяла мене?

«Розвертайся і йди спати, – повеліла Книга. – Мені це не подобається».

Я стояла під центральною баштою академії, до якої містками сходились корпуси. Двері на терасі похитувалися від вітру. Я дивилась на них і була впевнена, що на ніч їх надійно зачиняли. Вони виглядали такими, наче їх зламали.

«Спати, – повторила Книга. – Я знаю, що ти хочеш спати».

Ні, якраз зараз я перехотіла спати. Одна ця сцена скаламутила мене: ніч, центральна башта академії, двері похитуються від вітру. Хто проникнув усередину? Навіщо? Яким боком це цікавить мене?..

Тьфу, піду до бібліотеки та й по всьому. Саме заради цього я затіяла це.

Я видихнула й просковзнула всередину. Щоб потрапити до бібліотеки, потрібно було підійнятися на третій поверх, перейти місток і вже тоді нишпорити першим корпусом. Я нечутно пробралася сходами.

Барси йому в іглу! Я чітко розчула звуки, що долинали з останнього поверху. Там був ректорів кабінет.

Звичайний мешканець цивілізованого світу розвернувся б і пішов назад. А взагалі, то й не пускався у вилазки вночі… Звичайний вигнанець Полярної пустки продовжив би йти до бібліотеки: справи чужинців його не стосуються. А я не витримала і прокралась догори!

Кожна сходинка – новий сумнів. Кожен крок – благання повернути назад. Аж ось мені відкрився вид.

Перед дверима до кабінету ректора хтось копошився. Місячне світло з вікна падало на його плечі. Постать чоловіча, могутня і загрозлива. Рухи виважені й точні: ким би не був непроханий гість, він чудово бачив у темряві. Але що він робив?

Я не встигла дізнатись.

Постать різко обернулась, і серце мені ледве не вискочило з грудей. Ратмир! Очі! Очі нечисті з вертикальними зіницями, охоплені неприродним жовтим вогнем! Він обернувся, і стало видно його руки. Руки з пазурами, по шкірі проступає шерсть… Але ж очі, очі!

«Перевертень», – констатувала Книга.

– Стій на місці, – рикнув Ратмир.