Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

Страж іронічно скривився і показав черзі пальцем, що хтось затримує всіх, а час закриття порталу невпинно наближається.

Лицар виразно подивився на меч, потім на чергу.

Натовп завмер, страж незалежно дивився перед собою і нікого не пропускав.

Цугцванг - от як це називається. Або пат.

Так ми зараз спровокуємо війну і той самий переділ кордонів, про які так велемовно казав недавно прем’єр.

- Інгваре, дай їм золотий.  Це інвестиція у твоє райдужне майбутнє. - чемно порадила.

- Не треба мені нічого райдужного. Я поважаю традиційні цінності. У славетного Змія девіз - мечем та відвагою. Я з нього беру приклад. Де там сказано про гроші за переправу чи якісь інвестиції?

Все ясно. Лицарський кодекс. Пан ректор і тут наслідив. І тепер - робити нічого - я прицільно плюю золотий у касу.

Страж удає, що у нього немає здачі й нетерпляче показує рукою на прохід. 

І ми вмить опиняємося - не повірите - перед іншими воротами,  де стражі трояндового замку притягли бочку в очікування дощу з мита від тих, хто сьогодні прибуде до замку.

А до речі звідки вони знають, що за нами натовп з охочих заплатити їм бочку мита?

І нащо ті охочі сюди пруться, віддаючи кровні мідяки. Щоб що? 

Базарний день?

Храмове свято?

А, мені б їх проблеми. 

Або ні, нафіг чужі, мені своїх вистачає, виправила я концепцію.  І  прицільно плюнула бочку, щоб знову не створити натовп та скоріше приступити до розв'язання власних проблем.

Мого плювка не помітив не тільки митник, а і я сама. Настільки він був малий. Не митник, а плювок.

Оце халепа.  Монети закінчилися. А я ще винна Інгвару три за доставку і дві за швидкість. 

Чого було не взяти більше?

А того, що я зараз маленька істота. І мене інерція золотого запасу розмаже масою монет на першому ж повороті.

А тепер мене нічого не розмаже. 

Тільки яка з того користь, якщо не зможу потрапити до академії? Поки через стіну перелізу, потім через площу перед замком, то або мене розтопчуть, або ніч настане. І все.

Нащо тоді взагалі було сюди спішити?

- Чуєш Інгваре, як ти принципово не платиш за проїзд,  залиш тут свого барда. Типу в ломбарді. Збреши, що у тебе є знайомий, ти у нього позичиш гроші на мито і повернешся. Стражники повірять. Ти ж без пажа і лати не знімеш, а він поки що розважатиме їх, нє? Мені, тобто тобі, дуже швидко треба. Плачу вдвічі.

Навіть Інгвар трохи сторопів, коли замислився - як він сам собі заплатить вдвічі.

- Ну чого став, вовка ноги, тобто лапи, годують. Треба дістатись у Академію. Там щоденний вісник випускають. Можна буде взнати, чого сюди привалило стільки голодранців, ще й не пожаліли трудових мідяків на портал.

- А шо такого? - здивувався лицар, якого дивували тільки власні витрати.  - Турнір, то ж кожному глянути охота. 

А. О. То ж я сама йому набрехала про турнір. Але ж його насправді ніхто не оголошував... 

- Ммм. Ну я розумію, Інгваре, що усякі там дами серця хочуть подивитися, як захищають їхню честь. Воно ж цікаво - ніхто їхньою честю не спокушався, а захищати треба.

- Та отож. - пожвавішав лицар. - Кожній цікаво. І можна нагледіти собі лицаря. Мене, наприклад. - Інгвар запишався і випростався в сідлі. 

- Ага. Ти будеш таємничій  лицар з флюсом. Бо ім'я твоє настільки відоме, що називати його не можна?

- Ммм, ну можна й так сказати.- легко згодився Інгвар.

І наказав пажу показати митникам, на що він здатний. Щоб охоронці воріт бачили - нудьгувати не доведеться.

Паж звично затягнув про моя принцесо, я навік замовк. Але він не замовк, і поселянки витерли куточки очей новими біленькими косинкам, у які вбралися заради відвідування столиці. Стражі втягли голови в плечі, трохи присіли й оглянулися на шпилі трояндового замку.

- Що, страшно? А от допустили розголошення державної таємниці. Так вам і треба. - злорадно подумала я. А паж з надією огледів натовп, але цього разу йому не піднесли й черствого пиріжка.

Отак воно - митцям у цьому світі. Вивчав би економіку і міждержавні відносини, мав би кусень хліба. 

Що оті людці розуміють у чистій поезії? Їм подавай таємниці, інтриги й розслідування.

Паж наче почув мою сумну думку.

- А тепер, почтєнна публіко, розкажу вам про життєвий шлях і пригоди достославного і вельмизвитяжного Змія, що піднесли його високо над усіма лицарями й дарували йому гареми, дам серця й усякі земні почесті. - сказав паж, притискаючи берета зі знайомим чорним маховим пером до місця, де на думку цієї майже дитини знаходилося серце. Потім вклонився, поклав берета біля ніг, значуще погравши бровами.

І зробив ще більш значущу паузу.

Тут на мій подив і гнів задні ряди почали передавати за проїзд. Тобто за спів.  

Та вони ж слова ще не чули з тої занудотини, а вже розстаються з живими грішми! Навіть один зі стражів потягся до мішечка, що висів на поясі, але вчасно отямився.

Берет пажа швидко наповнювався мідяками. Серед мідних блищало навіть кілька срібних монет від присутніх тут, поки що не прекрасних, але вже дам. І навіть один сточений і затертий золотий талер.

Інгвар почухав змокрілі під шоломом кучері і явно замислився, чи тим він в житті займається.

- Гей, ти. - вивела я його зі ступору. - А ну відставити. Питай, почім проїхати, і гайда. А то жереб  тобі дістанеться десь в кінці, посіють з  ким попало, ще програєш, от сміху буде. І не заздри малому. Кожен повинен займатися своїм. Тобі турніри й вельможні дами. Менестрелям - пісні й тонкосльозі діви.

Паж тим часом затягнув з самого початку - як юний Змій прощався з батьками і зрадливою дівчиною й вирушав в далеку дорогу.

Час від часу хлопчина зупинявся, щоб  новоприбулі встигали передати за про.. тьху, за концерт по заявках. 

В одну з драматичних пауз, як раз після розповіді про те, як пан ректор пройшов смугу перешкод на історичній батьківщині, а в її кінці попався в руки прекрасної драки Дракули, я просто не тямилася з люті.  Інгвар щось відчув і невдоволено спитав стражників, почім проїхати по цій погано мощеній, занадто вузькій і давно не митій з милом дорозі.