Читати книгу - "Сад забутих плодів"

душею. Я побував там із Вітторіо Де Сікою в часи зйомок «Шлюбу по-італійськи». Я співпрацював[27] у написанні сценарію і тими днями став свідком однієї з найкрасивіших сцен — коли Вітторіо запросив мене до бару. Невдовзі після нас увійшли двоє людей, попросили чотири порції кави, заплатили за них, але випили тільки дві. Дві інші порції були «підвішеними», тобто доступними для тих, хто не міг дозволити собі чашечку кави в барі. І справді, за кілька хвилин якийсь жебрак запитав:

— Вибачте, нема підвішеної кави?

— Чого б то ні? Є.

І йому подали каву. Неаполь щедрий на такі вияви.

Зустріч Понті й Латтуади з королем-утікачем

Цю історію одного дня розповів мені Карло Понті. Він і молодий Латтуада знімали — вже не пам'ятаю, який саме — фільм у горах Абруццо. Вересень 1943 року. Якоїсь миті на безлюдній непрохідній гірській дорозі раптом показується автомобільний кортеж. Він змушений зупинитися, оскільки робота знімальної групи перекрила шлях. З першої машини виходять кілька занепокоєних і насторожених генералів. Понті й Латтуада швиденько звільняють шлях, і процесія рушає далі. То король Італії зі своїм оточенням тікав із Рима в Пескару.

Ідеї ліпше поширюються, якщо вони підтримані простотою

Кілька років тому я побачив на полонині жінку, яка швидко простувала кудись гірською стежкою вздовж ущелини. Ми з Джанні саме зустрілися там, шукаючи два дерева білої черешні. Я дозволив собі запитати ту жінку:

— Куди сеньйора так поспішає?

— Я запізнююся, — відповіла вона. — Уже калатали в дзвіночок нашої каплички.

І наддала ходу, слухаючись своєї віри. Мене вразила її щаслива покора і глибока переконаність. Я заздрив їй тоді й так само заздрю досі. Від її сповненого темряви тіла мені прийшов знак від Бога. Великі ідеї поширюються ліпше, підтримані простотою, що майже завжди невинна.

Ерос, незакінчена поема

Про любов — це остання згадка, яка пов’язує мене з Мікеланджело Антоніоні й фільмом «Ерос». Насправді йдеться про певне розчарування, оскільки зраджено було нашу ідею опоетизувати любов літньої жінки, яка, подорожуючи морем, так зачаровується сонною дівчиною, що мріє оволодіти нею, вступивши в її тінь: Мікеланджело не спромігся реалізувати цей поетичний образ, оскільки продюсер квапив його, вимагаючи скоріше закінчити зйомки. Незавершена поезія назавжди залишиться в моїй пам’яті.

«Приємно бачити повернення людини до життя»

Після складної операції на мозку в російській клініці, прокинувшись від наркозу, я поспівчував молодій медсестрі, яка мене відмивала:

— Чому Ви пішли на таку важку роботу, сповнену страждань?

На що вона мені відповіла:

— Приємно бачити, як людина повертається до життя.

Безперечно, саме такою є таємна розрада всіх лікарів і медсестер.

Закоханий із першого погляду в качку

Якось на одній із паризьких вулиць я завмер, мов зачарований, перед вітриною крамнички, де були виставлені ручної роботи качки-вабики, старовинні, лускуваті, якими бувають лише соснові шишки. Я полюбив ці дивовижні приманки — не стільки за їхнє ремесло як таке, а радше від думки про випробування водою, якого вони зазнали, судячи з побляклої фарби та вицвілих барв дерева й соломи. Я закохався в них до того, що, коли малюю, я завжди зображаю качку.

Німці, відбудуймо Леонардову вежу Чезенатіко!

Як один із колишніх в’язнів нацистських концтаборів, я міг би претендувати на частку з фонду (п’ять мільярдів євро, майже десять тисяч мільярдів старих лір), створеного урядом і німецькими промисловцями для тих, кого в часи Другої світової війни змушували працювати в нелюдських умовах як «рабів Гітлера». Я міг би просити своєї частки, бо наслідки того року в концентраційному таборі Тройсдорф у Німеччині ще й сьогодні завдають мені прикрощів, варто мені трохи застудити живіт. Однак я хотів би, щоб ми з сьогоднішніми німцями вигадали щось ніжне й чарівливе, аби увічнити чимсь приємним ті жахливі часи. Мушу нагадати, що нацистські військовики замінували й висадили в повітря чудову вежу, яка захищала порт-канал Чезенатіко: та сама вежа, на яку піднявся 6 вересня 1502 року о 15 годині Леонардо да Вінчі, щоб малювати своєю вмілою рукою цей казковий канал.

Було б не так погано, якби нині німецька компенсація — не тільки мені, але всім емілійцям і романьйольцям, які були зі мною в таборі, — надійшла в Чезенатіко на відбудову тієї вежі часів князювання родини Малатеста. Така справа порадувала б і очі, і всіх німецьких туристів, які прибувають щоліта на пляжі Адріатики.

Дарунки в тюрмах у пам'яті Сергія Параджанова

Днями, перебираючи свої папери, я знайшов запис інтерв’ю з великим режисером Сергієм Параджановим, зроблений у Тбілісі. Наша розмова точилася в його сільському притулку серед стільців, на яких стояли картини. Вікна виходили на вкритий багном гостинець. І ось я знову почув голос Сергія, який відповідав на мої запитання. Тут уривок зі згаданого інтерв’ю.

Вибачай, Сергію, я хочу почути про подарунки. Я знаю, що кожна гарна річ, яка проходить через твої руки, завжди завершує свою путь у домівках інших людей.

Узагалі, коли робиш подарунки, маєш забувати, що ти зробив. Це правда, що я пороздавав дорогі меблі, навіть малюнки Фелліні, які ти привіз мені, килими… Загалом, даруючи втіху друзям, я сам ставав щасливим. І мушу тобі зізнатися, що в голові тепер усе перемішалося і я вже не можу стверджувати щось напевне. Натомість я можу тобі розповісти про деякі подарунки, що я зробив, перебуваючи у в'язниці в Києві. То були подарунки, за якими тягнуться історії та фантазії, дуже близькі до мого способу творення кіно. Ось один із таких подарунків: перебуваючи у в'язниці кілька перших днів, я зрозумів, у якому стані несусвітнього неуцтва перебуває море ув'язнених. Я вирішив негайно зробити подарунок кожному з них: а було їх тоді тисяча п'ятсот. Я відправляю листи всім літераторам і друзям, яких мав у Радянському Союзі, і прошу їх надіслати мені книжки, неодмінно з їхніми автографами. Я подбав, щоб адресатів було саме півтори тисячі. Грузинські поети, письменники, архітектори, студенти та драматурги відгукнулися на мій заклик. Книжки прибували, ущент заповнюючи невелику в'язничну бібліотеку, і, оскільки надходження були адресовані мені, я мав змогу розподіляти дарунки між в'язнями. На свій подив, я потім не бачив цих книжок на руках. Я був щасливий, що в'язні так закохалися в ті вірші й романи, що тримали їх у спеціальних схованках. Тож уяви собі моє розчарування, коли я почав знаходити перші палітурки від книжок у найбрудніших кутках, де скидали табірні нечистоти і сміття. Я заходився підбирати їх,