Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Асусена тремтіла, притулившись до шини, яка тримала її на поверхні. Через нерухомість і напруження вона дуже заслабла, але була при тямі й усе ще чутно говорила, коли їй підносили мікрофон. Голос її лунав покірливо, дівчинка мовби вибачалася, що завдає стільки клопоту. Лице Рольфа Карле вкрилося щетиною, під очима з’явилися темні круги, й вид у нього був змучений. Навіть на такій величезній відстані я відчула цю втому, несхожу на всі попередні знемоги, що були в його житті. Він геть забув про камеру, бо вже не міг дивитися на дівчинку крізь об’єктив. Кадри, що надходили до нас, знімав не його асистент, а інші журналісти, які заволоділи Асусеною, покладаючи на неї патетичну відповідальність уособлювати це жахіття. Від самого світанку Рольф знову намагався вивільнити дівчинку від усього, що утримувало її в цій могилі, але він не мав нічого, крім своїх рук, а інструменти не наважувався застосувати, щоб не поранити бранку. Він передав Асусені миску кукурудзяної каші та банан — харчі, що розподіляли військові, але вона все виблювала. Лікар, який нагодився, сказав, що її лихоманить, але він не може нічого вдіяти, бо антибіотики є лише на випадок гангрени. Ще підходив священик, який благословив дівчинку й повісив їй на шию образок із Богородицею. Надвечір почався дрібний дощ.

— Небо плаче, — прошепотіла Асусена й сама заплакала.

— Не бійся, — озвався Рольф. — Бережи сили й не хвилюйся, все буде добре, я з тобою й витягну якось тебе звідси.

Знову прийшли журналісти: фотографували й ставили ті самі питання, на які вона вже не намагалася відповідати. А◦телевізійники й кіногрупи все прибували з кабелями, стрічками, плівкою, відеокамерами, об’єктивами, магнітофонами, аудіотехнікою, прожекторами, відбивними екранами, батареями й моторами, запчастинами, електриками, звукооператорами й операторами: вони розтиражували личко Асусени на мільйони екранів у всьому світі. Тим часом Рольф Карле і далі благав про насос. Масштабність заходів дала плоди, і ми на національному телебаченні почали одержувати більш чіткі зображення й звук, відстань раптом начеб скоротилася, і в мене виникло жахливе відчуття, ніби Асусена й Рольф зовсім поруч, відокремлені від мене непроникним склом. Я годинами стежила за подіями, знала, скільки зусиль доклав мій друг, щоб вирвати дівчинку з пастки й допомогти їй пережити ці муки, чула уривки їхніх розмов, а все інше могла домислити; бачила, як вона вчила Рольфа молитись, і як він розважав її казками з «Тисячі й однієї ночі», які я переповідала йому під білою москітною сіткою на нашому ліжку. Коли настав вечір другого дня, він спробував заколисати її старовинними австрійськими піснями, які знав од своєї матері, але дівчинка не хотіла спати. Більшу частину ночі вони гомоніли між собою — знесилені, голодні, промерзлі до кісток. І тоді поволі розкрилися міцні шлюзи, які впродовж років стримували минуле Рольфа Карле, і потік усього того, що він приховував у найглибших і найпотаємніших шарах пам’яті, ринув нарешті, змітаючи на своєму шляху завади, які так довго блокували його свідомість. Він не міг розповісти Асусені всього: вона, либонь, не знала про існування ані іншої — ген за морем — землі, ані часу, що передував її часові, і не могла уявити Європу в роки війни, тож Рольф не розповів їй ні про поразку, ні про день, коли росіяни забрали його до концтабору, бо треба було ховати померлих од голоду в’язнів. Чи варто говорити їй, що складені штабелями, наче стоси дров, голі тіла були ніби з ламкої кераміки? Як пояснити цій помираючій дівчинці, що таке табірні печі й шибениці? Не сказав він і про ту ніч, коли уздрів свою матір — гола, в червоних туфлях на шпильках вона плакала від приниження. Багато про що він промовчав, але в ці години вперше ожило все те, що намагався викреслити його мозок. Асусена передала йому свій страх і несамохіть змусила Рольфа постати перед власним. Тут, біля цієї клятої ковбані, мій друг уже не міг більше тікати від себе самого, і прихований жах, що позначив Рольфове дитинство, зненацька охопив його. Подумки він повернувся в минуле, коли йому було стільки років, скільки зараз Асусені, або й менше, та опинився, як і вона, в ямі, з якої не було виходу, похований живцем, з головою на рівні ґрунту, побачив біля свого обличчя чоботи й ноги батька, який зняв пасок і змахнув ним у повітрі так, що той засвистів, мов розлючена гадюка. Рольфа пройняв той самий виразний біль, що ховався в глибинах його мозку. Він повернувся подумки до шафи, де батько зачиняв його, щоб покарати за уявні провини, і він, тремтячий і скулений, мов звірятко, годинами сидів із заплющеними очима, щоб не бачити темряви, затуливши руками вуха, щоб не чути калатання власного серця. В◦тумані споминів він розгледів свою сестру Катаріну, чарівну недоумкувату дівчинку, яка прожила життя, весь час ховаючись, аби батько забув, що вона мала нещастя народитися на світ. Він лежав поруч із сестричкою під обіднім столом: сховавшись за довгою білою скатертиною та обійнявши одне одного, малюки сторожко прислухалися до кроків і голосів. Дух Катаріни війнув на нього перемішаний із його власним потом, із запахами часнику, супу, щойно випеченого хліба, що долинали з кухні, а ще з дивним гнильним смородом твані. Рука сестри в його руці, її уривчасте від переляку дихання, дотики її скуйовдженого волосся до щік, її простодушний погляд. Катаріна, Катаріна… вона постала перед ним, коливаючись, наче знамено, загорнута в білу скатертину, що обернулася на саван, і він нарешті зміг оплакати її смерть і гріх, що кинув її. І тоді Рольф зрозумів, що його журналістські звитяги, які принесли йому гучну славу й визнання, були лише спробою тримати під контролем давній страх, і він схитрив, сховавшись за об’єктивом у надії, що таким чином дійсність видасться йому більш прийнятною. Він наражався на неймовірні ризики, мовби вправляючись, загартовуючи себе, щоб одного дня подолати жахи, які мучили його ночами. Однак надійшла мить істини, і він не міг більше тікати від минулого. Він був зануреною в твань Асусеною, його страх не був пережитим у дитинстві й майже забутим відчуттям; це були пазури, що стискали йому горло. Його душили сльози, і перед ним постала матір у сірій сукні з притиснутою до грудей сумочкою