read-books.club » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 98
Перейти на сторінку:
ме­не по­ки­нув…

Очевидно, він мав ті самі сло­ва на ус­тах, бо до­ки­нув так са­мо не­терп­ли­во і розд­раз­не­но:


- Він за­раз зач­не го­во­ри­ти про гріх і ска­же, що з гріхом на душі чо­ловік ніко­ли хісна з землі не здо­бу­де, та й та­ке інше. Я знаю! Я вже на­пе­ред знаю…


Вона гляділа впе­ред се­бе хви­лю жи­во, за­ду­ма­на, з ви­пу­ле­ни­ми очи­ма. По­ба­чи­ла се­бе в уяві ґазди­нею, з крас­ним, як сніг білим руш­ни­ком на го­лові, в довгім ви­шитім ко­жусі, як ішла за ним у неділю до церк­ви. Всі чо­ловіки й жінки ог­ля­да­ли­ся за ни­ми, а дівча­та аж ми­на­ли­ся зі злості. Во­на бу­ла ґазди­нею на Івоніко­вих грун­тах! Во­на, Рахіра!


Се бу­ла її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се бу­ло те ве­ли­ке щас­тя, за яким горіла її ла­ко­ма ду­ша й без яко­го не мог­ла собі уяви­ти жит­тя. При­ляг­ла до нього цілою своєю не­на­сит­ною, га­ря­чою вда­чею, З цілим го­ло­дом мо­ло­дої ди­кої на­ту­ри, що, зілляв­шись ще і з іншим жит­тям в од­но, ніяк не мог­ла розс­та­ти­ся хоч би й у думці від неї і всіх об'яв і ви­мог, які її за со­бою по­тя­га­ли.


В по­гоні за удер­жан­ням то­го її гру­бо­го, уявою вимріяно­го щас­тя де­мо­ралізу­ва­ла­ся несвідо­мо чим­раз більше, не жа­ха­ючи­ся ніяких, хоч би най­підліших, учинків для зас­по­коєння своїх ба­жань.


Так, як во­на собі уяв­ля­ла, як ду­ма­ла та як хотіла,- му­си­ло ста­ти­ся. Інак­ше й не мог­ло во­но бу­ти. Він хотів її, во­на хотіла йо­го, він мав діста­ти зем­лю від ро­дичів, а все інше май­же не існу­ва­ло для неї.


- Ти! - вир­ва­ло­ся на­раз не­терп­ли­во із її уст.- Чо­го ти ніби ждеш? По­ки Ми­хай­ло з війська вер­не?…


- Та й я маю ще до війська іти! - відповів пох­му­ро. - Раз не взя­ли, але дру­гий раз мо­жуть узя­ти!


- І те­бе? Та­же вже Ми­хай­ла відібра­ли?


- Та так, але я му­шу за се­бе слу­жи­ти! - ска­зав знов хмар­но. Во­на по­мов­ча­ла хви­ли­ну, а відтак спи­та­ла:


- А як­би ти ще од­но­го бра­та мав, му­сив би й той іти?


- Авжеж!


- А ти б кон­че му­сив?


- Гадаєш, ні? Тоді тим більше!


- Чому тим більше?


- Бо при ро­ди­чах усе б один ли­шив­ся! Ро­зумієш?


- Звідки ти се знаєш, хто тобі те ка­зав? - спи­та­ла.


- Се я знаю! Та й від та­та знаю! Те всі зна­ють! Во­на за­мовк­ла й по­па­ла, як пе­ред­ше, у жи­ву за­ду­му. По якійсь хвильці спи­та­ла:


- А як во­но бу­ває, як до­ма є ли­ше один син?


- Тоді він мо­же бу­ти увільне­ний, тоді мож­на ска­за­ти: «Старі слабі, і він му­сить ли­ши­ти­ся до­ма, що­би ста­рих дог­ля­да­ти та й гос­по­дарст­вом пра­ви­ти».


Вона не пи­та­ла вже більше. І він за­мовк, скру­тив собі папіро­су, а во­на по­ча­ла гриз­ти нігті. По якійсь хви­лині обізва­ла­ся:


- Як Ми­хай­ло прий­де, то ти бу­деш му­си­ти йти. А за­ким ти вер­неш, то він оже­ниться, і ста­рий дасть йо­му най­ліпшу зем­лю.- Во­на го­во­ри­ла се го­ло­сом, що чим­раз більше зни­жав­ся та упа­дав… Ніби ба­чи­ла, як на­раз її щас­тя роз­би­вається, як ги­нуть усі надії.


- Та я не му­шу йти до війська,- ска­зав.


- Але ж ти сам ка­зав, що му­сиш іти…


- Я відріжу собі один па­лець… або ні - то ти мені да­си щось від твоєї тітки з М.- яке зілля, який­сь тру­нок, що­би ме­не на той час зва­ли­ло… Я ста­ну мар­ний, і ме­не не відбе­руть. Я не бо­юся жовнірства,- до­дав з при­тис­ком,- але я не хо­чу слу­жи­ти. Я там бу­ду во­ло­чи­ти­ся зо два-три ро­ки з гве­ром, а за той час ут­ра­чу най­ліпшу зем­лю. Мені ли­ше про зем­лю хо­дить, ли­ше про зем­лю. Все інше мені бай­ду­же. Нас є двоє на ту зем­лю: маємо од­на­ко­ву й доб­ру і сла­бу діста­ти.


- В те­бе та­ке са­ме пра­во, як у нього! - пот­вер­ди­ла во­на ла­ко­мо.


- Таке са­ме, а мо­же, ще й більше!


Замовкли обоє. Так сиділи який­сь час. Зго­дом запіяв ко­гут. Бу­ло по півночі. Він про­ки­нув­ся зі своїх га­док, хотів підня­ти­ся з місця, але во­на вхо­пи­ла йо­го за ру­ку й зат­ри­ма­ла.


- Лишися вже тут оцю ніч,- про­мо­ви­ла півго­ло­сом. - До­ма не бу­деш ліпше спа­ти, як тут.


Він усів на місце, не ска­зав­ши ні сло­ва, і об­няв й ру­кою за шию. Во­на про­шеп­та­ла йо­му кілька пест­ли­вих слів до ву­ха і при­ту­ли­ла­ся до нього, мов ла­си­ця, од­на­че він не всидів дов­го. На­раз ус­тав, не­на­че на який­сь внутрішній при­каз, не­на­че йо­го гна­ло звідсіля щось геть, і, відсу­нув­ши її ру­ки від се­бе, підняв­ся жи­во з місця. Йо­го очі по­ча­ли за чи­мось то сю­ди, то ту­ди блу­ка­ти, а відтак спи­ни­ли­ся на пляшці з горівкою. Ста­нув.


- Є ще тут що? - спи­тав.


А відтак, відкрив­ши ще тро­хи трун­ку, при­ло­жив пляш­ку до уст і ви­пив усе до ос­танньої краплі…


- А те­пер уже йду! - ска­зав.


Вона вста­ла за ним, прос­тяг­нув­ши­ся ко­ло нього без­ше­лес­не, мов кітка, і вип­ро­ва­ди­ла йо­го аж до пе­ре­ла­зу. Опісля по­да­ли собі ру­ки.


- Не за­будь за Ан­ну! - при­га­да­ла во­на ще вос­таннє.


- Не бійся! - відповів усміха­ючись. Але той усміх спо­га­нив йо­го ніжні ди­ти­нячі чер­ти до край­ності…


«Аби вже ме­не так моя доб­ра до­ленька за­бу­ла, як я її за­бу­ду!»-ду­мав дальше, пря­му­ючи бай­ду­жим кро­ком по­лем до бур­дея.


«Побожна! Полізла з ма­мою на про­щу, ска­вуліла пе­ред усіма іко­на­ми, по­нес­ла світло та гроші, а те­пер - ади! - як кер­тиці, [102] як бор­су­ки лізли десь під зем­лю, аби їх ніхто не ймив, а во­но та­ки вий­шло все на­верх!»



Ціле йо­го розд­раз­не­не нут­ро зво­ро­хо­би­ло­ся, але за­ра­зом відчув він ве­ли­ке вдо­во­лен­ня і нес­ка­зан­ну зло­радість. Та­то і ма­ма до­ко­ря­ли йо­му за йо­го зно­си­ни з Рахірою, мов за прос­ту­пок, на­зи­ва­ли най­тяж­чим гріхом, на­би­ва­ли ву­ха від ра­на до ве­чо­ра прорізни­ми ос­то­ро­га­ми та грізьбою, що нічо­го від них не діста­не, а он тут пішов стар­ший, звів дур­ну най­мич­ку і хотів їм у ха­ту ніби невістку впро­ва­ди­ти…


Був би май­же вго­лос розсміявся, та­кою смішною ви­да­ла­ся йо­му оця ціла спра­ва в тій хвилі. «Капітан», як йо­го ма­ти іноді на­зи­ва­ла, бу­ду­чий «двірник»!


«Так, та­ки так! Ма­ма! - го­во­рив у нім який­сь го­лос дальше.- Во­на вже ство­рить очі і сплес­не в ру­чеч­ки, як довідається про те. Бу­де вже ма­ти собі потіху».


Одначе йо­го сер­це не сміялось дов­го. При спо­гаді про матір за­мовк­ло і схо­лодніло в йо­го душі. Знав. Так як ма­ти не при­пус­тить ніко­ли в ха­ту Ан­ни за невістку, так не прий­ме й Рахіри ніко­ли до се­бе. Ніко­ли!


Неначе вов­чи­ця, ки­неться на нього і бу­де відри­ва­ти йо­го від дівчи­ни, ко­ли прий­де вже до шлю­бу.

1 ... 62 63 64 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"