read-books.club » Класика » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

134
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Над Чорним морем" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 71
Перейти на сторінку:
в пов­ну шию ус­та­ми і не­на­че за­мер.

- А що? Чи гар­но я співаю? - спи­та­ла в йо­го Бо­ро­давкіна. - Прав­да, з ме­не бу­ла б пер­во­ряд­на ар­тист­ка?


- Гарно, гар­но, як той со­ло­вей­ко, - ти­хо обізвав­ся Се­лаб­рос.


- А прав­да, я гар­на й те­пер! А ко­лись я бу­ла ще кра­ща: хлопці дуріли, ка­зи­лись од моїх очей, - про­мо­ви­ла Бо­ро­давкіна.


- В вас шия гар­на, біла, як у ле­бе­дя, - обізвав­ся Се­лаб­рос.


- Хіба ж в ме­не тільки шия гар­на? А мої очі? а мої бро­ви? Пог­ладьте ли­шень до­ло­нею по моїй щоці, по моїй шиї: істин­но ок­са­мит, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна.


Селаброс пог­ла­див ру­кою по її щоці.


- Правда! істин­но ок­са­мит, - ска­зав він і поцілу­вав шию.


- Правда, я кра­ща за ту ци­ган­ку Му­раш­ко­ву. Пе­рес­таньте до неї хо­ди­ти. Ходіть до ме­не. Яка в неї кра­са? Шия тон­ка, су­хор­ля­ва, як у чаплі. Любіть ме­не й за­будьте її, - ска­за­ла зго­дом Бо­ро­давкіна, й знов при­па­ла до йо­го пле­ча го­ло­вою, й знов заспіва­ла при­над­ним го­ло­сом, не­на­че за­вур­ко­та­ла.


Мурашкова не­на­че отерп­ла, сто­ячи за ка­ме­нем. Вглядівши, як Се­лаб­рос поцілу­вав Бо­ро­давкіну в шию, во­на зат­ру­си­лась, бу­ла лад­на ки­ну­тись на їх, за­ду­ши­ти Бо­ро­давкіну й Се­лаб­ро­са й сту­пи­ла на один ступінь до їх. Дрібні камінці за­во­ру­ши­лись, зас­ту­котіли: На­дя заг­руз­ла в їх по кісточ­ки.


- Ой щось хо­де та ще й близько! - ти­хо ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я чу­ла, як зас­ту­котіли камінці.


- Може, вам так вчу­лось, - обізвав­ся Се­лаб­рос. Му­раш­ко­ва сто­яла, як мерт­ва, і при­хи­ли­лась до скелі.


- Давайте лікер! Я вам да­ла йо­го. Мо­же, ви пос­та­ви­ли в човні та й за­бу­ли взя­ти? Я тро­хи змерз­ла. Погрійте ме­не на своїх гру­дях, по­печіть ме­не поцілун­ка­ми, - обізва­лась Бо­ро­давкіна.


Мурашкова ба­чи­ла, як Се­лаб­рос десь узяв пля­шеч­ку ліке­ру, як з'яви­лась чар­ка, не­на­че він ви­тяг її з ка­ме­ня. Він на­лив чар­ку й по­дав Бо­ро­давкіній. Во­на пи­ла по­ма­леньку, крап­ля за крап­лею, кілько­ма на­па­да­ми. Се­лаб­рос на­лив і собі й ви­пив на­хильці. Він по­дав їй кон­фек­ти. Бо­ро­давкіна знов при­па­ла го­ло­вою на йо­го гру­ди й про­мо­ви­ла:


- Яка по­езія! Он мо­ре ше­лес­тить ко­ло моїх ніг! Он­деч­ки місяць сяє над мо­рем. Мо­ре лис­нить. Усе спить, тільки моя лю­бов не спить. Я їм кон­фек­ти! Я співаю!


- Яка пиш­но­та! На­лий­те ще ча­роч­ку! - ска­за­ла Бо­ро­давкіна, од­ки­нув­ши го­ло­ву на­зад.


Селаброс за­лос­ко­тав її пальця­ми по шиї; во­на за­ре­го­та­лась го­лос­но на все гор­ло. Од­ляс­ки ніби го­ро­хом по­си­па­лись десь між ске­ля­ми. В Му­раш­ко­вої за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва. Во­на по­чу­ла, що в неї тя­ма не­на­че ту­ма­ном по­ви­лась.


«Чи то Арис­тид? Нев­же то він? той, що вми­рав за мною ще не­дав­но вве­чері. Нев­же це Бо­ро­давкіна? Це мені, ма­буть, сниться. Я ле­жу в пос­телі, в гос­ти­ниці. Я от-от про­ки­нусь, і це усе зник­не…» - ви­ли­ся мислі в її га­рячій го­лові. І їй зда­ло­ся, що во­на й справді в се­бе в но­мері ле­жить в пос­телі, що їй сниться сон, ніби ру­сал­ка вип­лив­ла з во­ди, ла­щиться до Арис­ти­да, ма­нить йо­го кра­сою місяці, ма­нить піснею, й ре­го­четься, й ла­щиться, і от по­тяг­не йо­го на дно мо­ря.


- Час мені йти до­до­му, - ска­зав Арис­тид, встав­ши з ка­ме­ня.


- Не пу­щу! не пу­щу! Ти підеш до тієї ци­ган­ки. Ти восьмий день до неї топ­чеш стеж­ку. Я висліджу­ва­ла за то­бою, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна, ха­па­ючи йо­го за ру­ку. - Я наслідці хо­ди­ла за то­бою, оце впійма­ла те­бе, по­са­ди­ла з со­бою в чо­вен. Не пу­щу! - аж крик­ну­ла Бо­ро­давкіна.


- Час спа­ти. Мені вже спа­ти хо­четься. Дивіться, я позіхаю, - ска­зав Се­лаб­рос і позіхнув на ввесь рот.


- Позіхаєте при мені! Позіхаєте в та­ку пиш­ну ніч! Дивіться, он місяць пли­ве в небі. Мо­ре дрімає. Хви­ля лед­ве б'є в бе­рег. Теп­ло, розкіш! По­сидьте-бо зо мною, до­ки свіне. Не пу­щу! - ска­за­ла Бо­ро­давкіна.


Селаброс без це­ре­монії встав з ка­ме­ня й на­ла­го­див­ся йти. Му­раш­ко­ва не­на­че про­ки­ну­лась од важ­ко­го сну й ки­ну­лась бігти по піску по­за ске­ля­ми. Нап­ру­жені нер­ви од­ра­зу опа­ли, як пор­вані стру­ни. На неї на­пав страх, їй зда­ло­ся, що слідком за нею хтось го­ниться, от-от впіймає. Тро­хи бо­яз­ка дівчи­на тільки те­пер зог­ляділась, що во­на од­ним од­на в глу­пу ніч блу­кає між ске­ля­ми над мо­рем. Во­на побігла по дрібних камінцях, по жорстві. Но­ги груз­ли по кісточ­ки в кам'яну по­терть, в пісок.


Надя нес­тя­ми­лась, як вибігла воз­во­зом на­го­ру, їй зда­ва­лось, що во­на вик­ра­ла чу­жу тай­ну, що її приміти­ли, пог­на­лись за нею. На гор­бу мріла Бо­ро­давкіно­ва дач­ка в густій тіні во­лосько­го горіха. Двоє вікон, освіче­них світом, яс­но виз­на­чу­ва­лись в густій тіні. Му­раш­ко­ва ки­ну­ла очи­ма на дач­ку, і їй не­на­че крізь сон зда­ло­ся, що то якесь стра­хо­ви­ще. Але не­за­ба­ром пе­ред нею за­ма­ячіли старі акації та аб­ри­ко­си з рідки­ми су­ку­ва­ти­ми гілка­ми.


Надя вибігла на ву­ли­цю й опам'ята­лась. На ву­лиці бу­ло ти­хо, мерт­во, тільки по­де­ку­ди бли­ма­ли не­ясні ліхтарі на стовп­чи­ках. Сер­це в неї швид­ко ки­да­лось. Во­на вхо­пи­лась ру­ка­ми за сер­це, спи­ни­лась і тро­хи не зомліла, лед­ве всто­яла на но­гах. Го­ло­ва мо­ро­чи­лась. Хо­лод прой­мав її наскрізь, не­на­че в про­пас­ниці. Пос­то­яв­ши хви­ли­ну, Му­раш­ко­ва на­си­лу дійшла до гос­ти­ниці, увійшла в кімна­ту, впа­ла на ка­на­пу і схи­ли­ла на спин­ку го­ло­ву. Ру­ки впа­ли на коліна, мов де­рев'яні. Во­на не­на­че за­мер­ла.


Двері в но­мер сти­ха од­чи­ни­лись. Увійшов Се­лаб­рос.


Очі в йо­го бли­ща­ли. Що­ки чер­воніли, аж пашіли. Му­раш­ко­ва гля­ну­ла на йо­го й не по­во­рух­ну­лась.


- Добривечір, На­дю! - ска­зав Се­лаб­рос по-грецькій лас­ка­вим, со­лод­ким го­ло­сом, що став ще лас­кавіший од ме­ло­дич­ної грецької мо­ви. - Як я сьогодні опізнив­ся, - ска­зав він ти­хо.


Мурашкова не підве­ла навіть го­ло­ви. В очах, в лиці ви­яв­ля­лась страш­на му­ка. Блис­кучі очі згас­ли. Ли­це бу­ло бліде. Во­на бу­ла схо­жа на підстре­ле­ну пти­цю, що зійшла кров'ю.


- Що з то­бою, На­дю? Чо­го ти та­ка бліда? - ска­зав Се­лаб­рос і при­ту­лив її ру­ку до своєї га­ря­чої що­ки.


Мурашкова не­на­че стре­пе­ну­лась: вир­ва­ла од йо­го ру­ку й схо­пи­лась з ка­на­пи. Ос­ту­пив­шись од йо­го на ступінь, во­на крик­ну­ла:


- Не зачіпай ме­не! Вий­ди з кімна­ти! Геть з кімна­ти!


Селаброс і собі з ди­ва по­дав­ся на­зад. Пе­ред ним сто­яла не­на­че тінь Му­раш­ко­вої: бліда, як віск, та змізерніла. В неї ус­та ста­ли білі, що­ки за­па­ли, ве­ликі очі при­гас­ли. Але че­рез хви­ли­ну в очах заб­ли­щав во­гонь. Злість, помс­та, не­на­висність так ви­раз­но ви­яви­лись в тих блис­ку­чих очах, що Се­лаб­рос ос­ту­пив­ся ще на ступінь од неї, вга­дав­ши якусь ве­ли­ку тур­бо­ту в душі в дівчи­ни.


- Надю! що ста­ло­ся з то­бою? Я не впізнаю те­бе: ти ста­ла страш­на, як смерть, а твої очі го­рять, - ска­зав Се­лаб­рос і на ступінь прис­ту­пив до неї.


Блискучі очі в Му­раш­ко­вої знов

1 ... 62 63 64 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"