Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

Трембіти трембітають, челядь голосить — як ведеться в таку годину.

По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умерлого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перевозить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хрестом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Людям, що забивали деревище і усипали могилу, зливають над гробом воду на руки із прощею. Гробарі кажуть рідним померлого при цім: “Прощєйте нас!” — “Прощєємо!” — відповідає родина. Так три рази. Це означає, що гробарі ту прикру для родини роботу виконували не з своєї охоти, а з обов’язку і хочуть бути чисті. Може, це пішло від часу розп’яття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...

Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі горня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.

За повір’ям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама — з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона п’є воду, їсть муку. “На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена”, — кажуть гуцули. А на муці у горняті справді робиться ямка.

У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що душа його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.

Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком — Дониковим.

“Умерла душа “сукровиця”. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. “Сукровиця” могла си показати (“сукровиця” — умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. — М. В.). Одного разу йшов чоловік, а “сукровиця” си показала і просила ‘го похоронити. Єк си покаже “сукровиця”, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропасти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити — або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...” Голови, дня 19 лютого 1911 p.

Чим далі в гори — тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в нечисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Люди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спокійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя — так якби здорової води із Буркута напився. П’єш — і ще пив би...

Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, — з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, — сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), — розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) навіть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...

А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлопця. Так вони були і в старості як найближчі — побратими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А перед смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. “Викинеш мені в опівночі цвітку на гробу, як є загробне життя”, — попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звався Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народження), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків товариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку:

“А єк з тим, шо ми говорили?” — “То все, Васильку, не так, єк ми говорили... Але я йду, бо не маю коли, люди підуть, а я си лишу...” Дєдя прошумався та нам розказує сон,- каже Олена: агій, такі файно зібрані люди йшли д’горі, ніхто нічого не говорив. Повен плай людей, так як овець.

— Байка, — вперся Бойчук, — я свого йму і дізнаюся, шо хочу.

І ймив. Дєдеві усе снилися умерлі, він їх випитував про загробне життя, але ніхто не хотів відповідати, все якось уникав. Але одного ранку каже: “Я уже трафив на такого, як хотів”.

І розказав, що приснився лісник Василь Дроняк, котрий жив у Бойчука на квартирі і вмер молодим по операції апендициту. Дєдя думав, що й цей утече, і засунув єго за стіл, у самий кут, а сам засів скраю. При вечері Бойчук своє питає. Покійний лісник не мав куда дітися, мусів уповідати.

— То не так. Ми всі тут. Нема того світа — ми всі на цім світі, межи усіма.

— Де ти ночуєш?

— Стайнями, оборогами — де прийдеться. Лісами вліті. Кождий там, де ходив за життя...

Тут постукало у вікно. Голос діда Митра, сусіда і фамільянта Бойчукового:

— Ти чого так си забарив? Я тебе маю шукати? А цей каже дєдеві:

— У нас до десятьох молодиків кладуть старого за старшого.

Дєдя встав та ного випустив, не спирав...

От ще таке розказала Олена Бойчучка про свого