Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

сумлінно йому допомагати. І вже не знаю, як воно так сталося, проте з часом уже не я, а він заперечував можливість існування життєздатних кремнійорганічних структур. Його заперечення були наївні, елементарно прості, я легко розбивав їх, однак він завзято сперечався, доводячи мене до нестями своєю тупістю. Так тривало місяців зо два, аж раптом після однієї дуже гострої дискусії Мезон заявив, що складає зброю, бо я переконав його, отож і підтримує мою думку дослідити “меркуріанське яйце”, бодай побіжно.

Ви розумієте, як повернув справу гром. Книш Д. М.? Мовляв, я не я і хата не моя!.. Та хіба ж я хоч словом прохопився про намір зазіхнути на рідкісний експонат музею?! Я так йому й сказав.

Але у Мезона де й узялася надзвичайна красномовність! Він торочив, що саме я перший помітив “меркуріанське яйце”, що саме я матиму честь відкрити кремнійорганічну форму життя, що саме я довів можливість дослідження предметів без щонайменшого порушення їхньої структури. Він виспівував, як соловей, а на закінчення дифірамбів заявив, що, цінуючи мою безкорисливу допомогу в розв’язанні найскладніших питань, дарує мені свою “гагарінку”.

Тепер я розумію: то був хабар. Звичайний хабар! А я, дурень, тоді не усвідомлював цього, сприйняв той дарунок як вияв вдячності. І це було початком мого гріхопадіння.

Ні, того дня ми ще не вчинили злочину. Громадянин Книш Д. М., посилаючись на мій родинний зв’язок з проф. Ляпсусом І. М., тільки намовив мене попросити дозволу бувати в Меркуріанському залі тоді, коли він зачинений для відвідувачів, — нібито для детального вивчення експозиції. Товариш Ляпсус І. М. дав згоду, навіть гадки не маючи, що таким чином стає співучасником майбутнього злочину. Втім, цього не підозрював і я: Мезон запропонував усього лиш обміряти й зважити оте “яйце”, що ми й зробили.

Але наступного ранку він примчав до мене з палаючими очима і заявив, що “яйце” треба негайно дослідити з допомогою нейтронного інтроскопа. Мовляв, його “жива” природа доведена повністю. Мовляв, про це свідчить “крутильний момент”.

Якщо ви ще не вивчали теоретичної механіки, я поясню вам, у чому справа. Крутніть варене куряче яйце — воно обертатиметься дуже довго, а сире — загальмовується враз, бо всередині в ньому — рідина з великим коефіцієнтом внутрішнього тертя. Отак і з “яйцем” меркуріанським: розрахунки показали, що воно загальмовується швидше аніж слід; виходило, що в ньому є своєрідна “шкаралупа” і “нутрощі”. Розбіжність — якісь частки процента, але так і мало бути, бо “нутрощі” отого “яйця”, мабуть, скидалися своєю в’язкістю на шевську смолу, яка при звичайній температурі розпливається дуже повільно, а від удару розколюється, немов кристалічне тіло.

І знову, не знаю, як сталося, але доводив ці твердження вже не Мезон, а я. Він слухав дуже уважно, підтакував, а на закінчення поздоровив мене з величезним відкриттям і подарував справді унікальну марку — “бригантину” 1959 року!

Як бачите, я абсолютно щирий у своїй сповіді. Ота “бригантина” теж була хабарем, — гром. Книш Д. М. скотився навіть до таких негідних засобів! — і мене виправдує хіба те, що я завжди був непоправним ідеалістом, нездатним приписати людині підступних намірів. Але ж злочин лишається злочином. Того вечора ми з гром. Книшем Д. М. нишком винесли з Меркуріанського залу експонат, зареєстрований як № М-2437/бц-1981, і вранці дослідили його з допомогою нейтронного інтроскопа.

Так, перші ж знімки показали, що я мав рацію: “меркуріанське яйце” було неоднорідне за своєю структурою. Під дуже твердою “шкаралупою” завтовшки 8 міліметрів залягав шар пружної шпаруватої речовини, а в центрі еліпсоїда містилося якесь кулясте тіло з кристалічною структурою. Хімічний аналіз “шкаралупи” показав, що вона складається з двоокису кремнію, типу звичайного земного кварцу, проте з домішками високомолекулярних галоїд-силанів. Порушувати цілісність “шкаралупи” задля дослідження “нутрощів” ми не наважилися.

Ось на цьому й слід було б поставити крапку та віднести експонат до музею. Потім я надіслав би до Академії наук СРСР коротке повідомлення про своє відкриття, і авторитетна комісія дослідила б “феномен Бориса Ляпсуса”, який став би основою моєї майбутньої кандидатської дисертації. Таке розв’язання справи було б законним і науково обгрунтованим.

Але гром. Книша Д. М. такий варіант аж ніяк не влаштовував! Він почав торочити, що в Академії наук на “повідомлення” (він так і сказав: “повідомлення в лапках”!) п’ятикласника ніхто не зверне уваги; а якщо звернуть, то доручать зробити перевірку якомусь аспірантові, і той ніякого “феномена Бориса Ляпсуса” не помітить; а якщо й помітить, то назве своїм іменем і зробить основою для власної кандидатської дисертації.

Ви бачите, якими методами впливав на мене гром. Книш Д. М., вербуючи собі спільника для здійснення злочину?! Він апелював і до логіки, і до почуття обов’язку, і до притаманного кожному майбутньому вченому прагнення пріоритету в дослідженнях!.. Звичайно, я довго опирався його намовлянням і склав зброю аж тоді, коли Мезон, так би мовити, переконливо мені “довів”, що експонату ми не завдамо шкоди в принципі.

Власне, Мезон тільки натякнув, а ідею я розвинув самостійно. Справді: експонат № М-2437/бц-1981, еліпсоїдальне тіло вагою 4 025,693 грама, ще два роки тому перебував на поверхні Меркурія в точці, де, згідно з повідомленням кібер-розвідника, температура становила 432 °C, а “атмосфера” складалася з розріджених випарів олова при абсолютній відсутності кисню. За таких фізико-хімічних умов вищезгадане тіло, певно, перебувало довгий час, отож логічно було припустити, що такі ж умови не зашкодять йому й нині.

Не знаю, яким уже чином Мезон випросив у наставника дозвіл скористатися вакуум-термостатом шкільної лабораторії (мабуть, збрехав, як завжди!), та це й несуттєво. Головне, що ми того ж таки вечора почали наш так званий “експеримент”.

Ну, що ми могли побачити?! Що?!.. Розплавилися шматки олова в чаші термостата, перетворилися на блискуче озерце. Напівзанурене, плавало на його поверхні “яйце”. Та й усе. Збігала година по годині, проте нічого — ну нічогісінько! — не змінювалось.

Звичайно ж, нетерплячий Мезон почав сипати найнаївнішими, найбезглуздішими припущеннями: а може, мовляв, потрібний “меркуріанський птах”, аби висидіти оте “яйце”? А може, не вистачає якихось каталізаторів? А може, ми не повністю відтворили умови тієї зони Меркурія?.. Мовляв, ми не