read-books.club » Сучасна проза » Вогненне око 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогненне око"

302
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вогненне око" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 81
Перейти на сторінку:
на дзиґликах труна, завалена тугими айстрами; як її піднімають, покректуючи, мужики в куфайках, запихаючи в жовтий автобус-катафалк, а батько лежить, такий от нещасний, мов за життя. Він тримав це в голові, як кольорову фотокартку, бо це міцною линвою прив'язувало до дрібних, на перший погляд, подій. Вони, оті крихітні й неживі світлини його пам'яті, летіли у безодню, видлубану його ж таки співвітчизниками… А того дня він кинувся серед ночі на вокзал, – завмер, уражений жалом відчаю, бо мешкав зараз так далеко – зовсім в іншому місці, відстань дорівнює трьом відрізкам дороги додому. Час шугонув, відкрився жовтими осінніми вулицями, прошитими чужими звичаями куцих вересневих протягів із закапелків, звідти пахонуло, отруйно роздуваючи ніздрі смаженим салом, гіркотою олії, розпеченої на сковорідці; вітер рвав розвішану на балконах, солодом пропахлу білизну. Прілота розширювала його пори: вона тут зазвичай – обвисає грибками, наливає павутиння завтовшки з палець здорового чоловіка, скиглення дітей чується для вуха божевільним реготом. Ось він і майже підійшов; під косим свинцем дощу і рудими хмарами, де безсило билися вогні військових прожекторів, він чимчикував пішака, марно виставляючи руку, щоб зупинити таксі. Вітер роздував мітлами воду, – Віталій розпеченою горлянкою сапонув повітря, угледів скляну двоповерхову будівлю автовокзалу з темними вікнами і, не доходячи, розвернувся, підпертий у спину вітром, мацаючи очима змію дороги, подався, як у старі часи, навпрошки. Він побачив спалахи вогню над дахами; тамуючи страх перед нападом, слухаючи верещання людей по освітлених жовтих келійках квартир, крутив думку: що може обертати людську мисль, коли людина не тільки не хоче думати, а й жити? Він розвівав у собі рештки тепла. Дощ чесав прибрану, вифарбувану зупинку – давню й знайому, до різоти в очах. Кінець осені. Кінець плачу, кінець усьому; кінець осені, – повторює він порепаними губами, за звичкою оглядає, катований неясним передчуттям, темний горб дому. Так воно і є, так і лишилося, – чорні обгорілі вікна на третьому поверсі, мертві сліпи вікон, вибиті дітворою, де бігають злякано вічка запалених цигарок; він бачить, як захланність мандрує поверхами, розгойдуючи просмерділе, обвисле на перилах ганчір'я, сопух самотини лоскоче поодиноким людям, що сховалися від дощу, незайману пам'ять, відкидаючи далеко роки й події; нічний жах для них заодно й розвага, котрої позбутися – виглипнути з мертвих нутрощів стосорокаквартирного дому на розцяцьковані рекламами вулиці. Ніщо тут не змінилося. Він охоплює зором, як відбитки на воді, полишені ударом крила птиці, і встигає подумати, що тут однаково моляться що на лик Спасителя, що на Ангела, на листівки, придбані за дріб'язок у німих мандрівних спекулянтів. Звичаї довго не міняються, впродовж довгих років костеніють. І мужчини такі ж низькорослі, з квадратними підборіддями, посіченими синіми рубцями; вони косолапі; низько посаджені очі ще зберігають гуртові походи до вікон жіночої лазні; вицвілі обличчя від фабричного чаду чи тюремного ув'язнення зберігають такий вираз, що наразі вони готові за одне необережне слово розпатрати фінкою пузо. Зараз вони вдягаються виключно в дорогі спортивні костюми, однакові чорні шкіряні куртки. Міліція, перед тим як замкнути кайдани на руках, поштиво попереджає, складаючи візит до чергового «вождя», – владу щедро частують. Мужчини, так, як і в далекому минулому, чинять у пекучому серпні розбірки в сирому затінку Голосіївського лісу, з'їжджаючись у строго призначене місце на вольво і мерседесах. А на той час їхні жінки, коханки і сестри щиро вклякають перед іконами, запалюючи лампадки. Їхні доньки розквітають рано – з утомленими очима, зодягнені в чорні лосини, уміло зманюють до ліжка не тільки іноземців. Батьки ретельно збирають нікому не потрібний посаг, запихають до престижних вузів, сватають за найбагатших юнаків з того, іншого, незрозумілого для них світу. Проте тут із пам'яті в пам'ять передається далекий поклик, запах землі, розораної плугом. Порятувавшись від донецьких копалень, міліцейської кулі або свого конкурента, зістарівшись, вони оповідатимуть онукам про дивний, незрозумілий край їхніх предків… І Віталій згадує, що люд тут, у цих місцинах, лягає пізніше, нічого не страшиться, бо цей клапоть міста незалежний і перебуває під охороною. Віталій бабрається, шукає порятунку десь на глибині власного сумління, механічно розхилитуючи страх, але вмить потямлює, що все це вже не його: оця мокра від дощу бруківка вулиць, теплі вікна, де ворушаться затишок і статок, – страх відходить, як і любов. Принаймні він так гадає, відшукавши у жменях попелу ще одне виправдання. У грудях сухо, обличчя мокре від дощу; він піднімає його до чорних виразок свого недавнього минулого: місто, я більше не пам'ятатиму твоїх співаків; ніколи більше не плутатиму імена твоїх жінок; лабіринти таємниць не торкнуться моєї душі і не поведуть… Тут він затинається, бо чужі думки виліплюються, набирають живих обрисів, пливуть з іржею минулого. Він бачить тіні тих, кого невільно бачити: вони проходять, полишаючи дивні лагідні спогади без смаку, гіркоти, солодкого спочинку; розтікаються струмочками під натиском усепоглинаючого, жорстокого спалаху розуму, котрому Віталій пробує скоритися. Хтось торкнувся його плеча. Він довго не повертає голови, знаючи наперед, що то загублена поночі людина, – осклілий погляд, голова напівповоротом ловить клубки випарів над черепичними дахами. Дотик повторюється. М'який, здавалося, зігрітий цим осіннім теплом, вирваний із цього світу напівпривидів. І він розвернувся, хапаючи порожнє жерло мокрої траси, що хлипала попід бордюрами бурунами, обцяткована використаними серветками, цигарковими пачками, презервативами. Зносилося донизу. Скло його очей світить на дівчину під розквацяною булькатими рибами парасолькою. Вона стояла на плямі кинутого світла від реклами, бризкаючи переляком синіх очей, з розширеними темними зіницями. Вона підводить ще раз руку, говорить бадьорим, проте зламаним голосом: «Вам недобре?..» – «Так, як коли повертаються в минуле… Це якщо хтось помирає, відходить, відкривши безодню, – що боротьба зі злом – намарне, пусте діло… але ми забуваємо». – Судома перехоплює його горлянку. «Але ж є віра…» – «Так… Знаючи про останній прихисток, про всепрощення, нам ще більше хочеться робити навпаки…» – Груди його здіймаються; дівчина бере його під лікоть, – мов наостанку, він чує нудотний запах дорогих парфумів, слухає, як вона вже спокійно, переконуючись, що це не божевільний, туркотить до нього, виводить на пагорб. Памороки насуваються, давлять на лоба. Долітають кинуті слова: «Вам справді недобре… Вам треба допомогти. Де ви мешкаєте?» – Віталій ялозить чорним небом, – річка під крутим місяцем, зовсім біла, олив'яно тремтить, ловлячи відкритою горлянкою гирла воду з неба. Дощ перебрався на той бік. Вітер, підхоплюючи опале листя, рветься зі сходу – дужий, пружкий на зиму, свіжо лоскоче ніздрі, обдимає дівчині плаща. Йому чимшвидше хочеться втекти від неї, бо вона поглиблює його самотину.
1 ... 62 63 64 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогненне око», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогненне око"