Читати книгу - "На далеких берегах"

пишні каштани. Мехті не траплялося раніше бачити, як цвіте каштан. Він зупинився під крислатим деревом, подивився вгору. Ось хто по-справжньому святкував весну. Поміж молодим, лапатим листям біліла сила-силенна квіток. Вони були схожі на білі точені свічки. Каштан гордо пишався серед маслин і благородних лаврів.

З гір упали на землю довгі тіні. Замерехтіли перші зорі, і чим густішим ставав морок, тим яскравіше вирізнялися вони на чистому, безхмарному небі. Зорі висіли низько над землею. Здавалося, що варто лише видертись на шпиль гори і дістанеш он ту, крайню зірку…

— Знаєш, Анжеліко… — сказав Вася. — Після того, як у мене взяли кров для Мехті, я відчув себе щасливим… А ти зробила мене остаточно щасливим!

Анжеліка мовчала, напружено вдивляючись уперед: вона боялася випустити з поля зору силует Мехті, що маячив попереду. Та Мехті незабаром зник у густіючих сутінках. Анжеліка обернулася до Васі:

— Васю… не треба про це. Тобі просто здалося…

Проте Васю можна було переконати в чому завгодно, але не в тому, що Анжеліка не кохає його. Надто вже тісно переплелися їхні долі.

— Ти ж любиш мене, Анжеліко?

— Не говори так! — благала дівчина.

— Ні, говоритиму! Я не хочу, щоб ти мучилась. Я й сам втратив розум!..

А Анжеліку мучило саме те, що Вася нічого не хотів зрозуміти! Звичайно, він дорогий Анжеліці, так само дорогий, як і Михайло. І коли б з Васею щось трапилося, вона, мабуть, померла б з горя. Та це зовсім не те, про що він мріє. Однак Анжеліка не могла пояснити цього Васі й лише зітхнула. А Вася говорив тихо, натхненно:

— Пам'ятаю, коли я був піонером, ми влітку кожного дня ходили з хлопцями в ліс. А який ліс, Анжеліко! Там у нас була гойдалка, висока-висока. Бувало відштовхнешся з усієї сили й шугонеш під саме небо! А коли летиш униз, то здається, що під ногами нема ніякої опори! Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає! Ковзне над землею гойдалка, шугоне вгору, застигне на мить. Земля десь далеко внизу. Спокійно пасеться худоба. Потім знову летиш униз, і знову тьохкає серце! — Вася зачекав трохи й майже пошепки додав: — Так само тьохкає серце, коли я бачу тебе, Анжеліко. Сто разів на день побачу — сто разів тьохне. А в тебе… теж?

— Васю, — тихо, майже благально сказала Анжеліка. — Не треба про це. Війна ж, Васю!

— То й хай собі війна! Ми ж люди, Анжеліко! Ось порішимо фашистів і одружимося. Звичайно, для цього потрібно спочатку залишитися живими. Та навіть якщо й помремо… Прикро ж померти, не знаючи, що тебе кохають!

А Анжеліка раптом виразно уявила собі вулиці Трієста, де за кожним рогом чигає на них смерть. 1 вона, й Вася не раз бачили закатованих, повішених німцями людей. Вася знає, що його жде. І все-таки він рветься в бій. Сміливий, відвертий, чистосердечний юнак! І кохає він чисто й трохи наївно. Як він сказав? «Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає…» І він же не просить кохання, а просто вірить у нього, як вірить у все хороше, світле, як вірить у перемогу. Вася, Вася, він увесь як привільна російська пісня, така задушевна, людяна… Й Анжеліка любить слухати цю пісню. Та чи любить вона Васю?.. Ні, Анжеліка не може назвати коханням свої відносини з ним. Вася сказав їй, що кохає, але ніяким новим почуттям до нього не сповнилось її серце. Більше того, Вася говорив, а вона тільки й думала про те, що за кілька кроків од неї, попереду, йде людина, при згадці про яку серце її завжди захлюпує тепла хвиля. Та не варто про це думати. Їхнє життя суворе — ось і зараз перед очима стоять ці гори, шибениці в містах, дула автоматів. Смерть… смерть. Серце стискається, стискається… Острах за друзів, за себе! А ти нічим не виказуєш свого остраху, сміливо йдеш уперед, і поруч з тобою — Друг… Вася — друг. На кожному кроці на нього чигає смерть. І поки смерть поруч, Васі не треба знати, що йому не відповідають таким же коханням. Хай він залишається впевнений у своєму щасті, і хай окриляє його ця любов… Попереду ще стільки боїв.

Вона ласкаво взяла Васю під руку, навіть не усвідомлюючи всієї величі щойно прийнятого нею рішення.

Мехті, чекаючи своїх товаришів, сидів на камені й закаблуком неоковирного черевика копирсав землю. Поглянувши на Анжеліку й Васю, він трохи спохмурнів. Щось не сподобалося йому в їх настрої, — якісь незвичайні вони…

— Ви знаєте, чого ми йдемо в Трієст? — спитав Мехті.

— Аякже! Висадити в повітря кінотеатр… — здивовано промовив Вася.

— На кожній вулиці Трієста на нас чигають пастки, засідки…

— Ну то й що, хіба нам первина?

Ні, настрій був звичайний; можна йти далі.

Вони дійшли до села на узбережжі й постукали в хатину. зв'язкового, де мали переночувати, а наступного дня, одержавши німецьке обмундирування, вирушити в дорогу.

Мехті й Вася вирішили спати в сараї, на купі соломи, а Анжеліка в хаті, з господинею, яка й була зв'язковим підпілля, керованого товаришем П.

Господиня принесла в череп'яній мисці холодну козлятину. Мехті з апетитом з'їв свій шматок, хоча м'ясо виявилося несолоним: у хаті не було солі. В них, у Баку, звикли до баранини; козлятину не любили. А зараз Мехті міг би з'їсти аж три шматки і хоч би що! Все, все інакше на війні. Походжає собі, наче й не було нічого, корсіканець Дюез, а в мирний час він не вставав би з лікарняного ліжка. У Ферреро хворе серце, він носить з собою склянку з нітрогліцерином, а ніхто про це й не знає. Та й сам він за справами забуває про своє серце.

Людина не може відчувати два болі одночасно, на менший біль вона не звертає уваги.

Мехті був дуже стомлений і швидко заснув. А Вася й Анжеліка довго ще стояли біля дверей сарая.