Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

яке чекає мене, мов батьківська земля. Бачу дві камери, схожі на кулемети, приготовлені до розстрілу. А посередині кінотабору стоїть Владислав Булат у важкому кожусі. Відклав свій від’їзд до Америки й має рацію. Зніматиме вихід делегатів, але зніме мою смерть. Ті кілька десятків метрів плівки, наповнених людською смертю, зроблять його невмирущим.

Помічаю моїх близьких. Надєжду з патлатим хлопцем, Рися Шмідта, похмурого Цабана, з яким я балакав, коли надворі було ще літо, помічаю також одного жебрака з мого району, чоловіка непевного віку, з лисим черепом, схожою на лопату бородою, з пастушою ґирлиґою у руці. Доцент Едвард Шмідт, ревучи від задоволення, мочиться просто серед натовпу, що останнім часом входить у повсюдний звичай. Усі вони стоять в ажурному півколі роззяв, поміж активом демонстрантів, серед делегацій сонної громадськості, серед метких, наче горобці, дітей. А перед тією публікою виставлено кілька моніторів, що передають репортаж із засідання. У цю мить саме встає президія, за нею зал. Безладними голосами починають співати «Інтернаціонал». Наш секретар сплітає долоню з долонею найвищого секретаря, що керує цілим світом.

Але хто насправді керує цілим світом? Адже я невільник, наш секретар невільник, невільником є і той владар імперії з ледь ображеним виразом на калмицькому обличчі, І нами, й цілим світом керує політичне бюро упирів, первинна організація відьом, чрезвичайка грішно-струхлявілих Сталіна, Дзержинського, Жданова, Берії та всіх інших, що криються у цвинтарному мороці.

Хтось ззаду обіймає мене. То Цабан. Не кажучи ні слова, цілує мене в рамено, як колись цілувалися поляки. Струшує мною, закляклим від холоду, і відступає вбік. Підбігає Надєжда. Починає схлипувати, чіпляючись мого рукава.

— Не треба плакати. Тепер уже навіть не можна, — кажу я.

Зойк «Інтернаціоналу» пробивається понад стінами аж до нас. Це схоже на стогін живцем замурованих людей.

— Я піду з тобою. Може, тобі буде легше, — крізь сльози шепоче Надєжда.

— Ні, лишайся. Хтось мусить лишитися. Забереш Пікуся. Пса-мандрівника. Він уже все про мене знає.

Підходить той молодик, зарослий, наче Іоанн Хреститель.

— Оголіть, будь ласка, передпліччя, — наказує він.

— Але навіщо? Дайте мені тепер спокій.

— Марек замість Галини. Її пополудні заарештували, а його випустили, — шепоче Надєжда.

Поки я намагався протестувати, він підкотив рукав і загнав голку шприца мені під шкіру. Я неголосно крикнув, а він уже прикладався до вколеного місця мокрим тампоном.

— Знеболюючий засіб, — повідомив молодик.

— Це вже другий укол сьогодні.

Вона підносить мою руку. Холодними вустами цілує скалічене місце. Стій, затримайся. Чи не шкода тобі цього мізерного світу? Чи не жаль щоденних життєвих невдач, нещасливих кохань, вічного страху перед невідомим?

— У мені сидять усі покутні душі, — шепоче ззаду Тадзьо. — Ви роззираєтеся, шукаючи їх. Чекаєте їхнього знаку. Це я, це я. Наче скрип підлоги вночі, наче місячний маяк, наче здавлене горло у страшному сні.

На моніторах увесь зал, сплетений ланцюгами долонь, співає пісню, яка колись, замолоду, була прекрасна, а на старість лунає, мов невільничий плач. І наш секретар співає, але якось анемічніше, ніж інші, зупиняється, озирається назад, ковтає слину, нарешті відпускає руку радянського секретаря, цю свою опору, і починає падати навзнак, просто на другий ряд президії, і вже безвладно валиться під стіл з вибалушеними передсмертно очима. Проте ззаду його підхоплює чуйний шеф його особистої охорони, дебелий добродій з обличчям вепра і напрочуд тоненьким шпичастим носом, наче хтось довго витягував цей орган. Ловить секретаря під пахви, підбігають інші, після короткої шарпанини волочать його за куліси. Однак по дорозі міняють рішення, садять його у вільне крісло, і в цю мить зображення залу зникає, а з’являється заставка з двома червоними пташками, одна з яких має білий хвостик.

— Він теж накінець заслаб. Усі слабнуть, — озивається Рисьо Шмідт. — Слухай, старий, аби не було ніяких непорозумінь. Пам’ятаєш, що Едек казав про оту мою підрежимну книжку, з якої я живу і вся опозиція живе? То моя штрафна квитанція, данина, відміряна жорстокій державі, контрибуція, здерта гнобителями з невільника.

Хтось із ошелешених глядачів починає тоненьким голосом скандувати:

— Польска! Польша! Вперьод, до пшоду!

— Пора, — шепоче Цабан.

— Ні, ні, — закриває мене собою моя Надія. Вона розпачливо плаче, а я гладжу її мокре волосся, яке при денному світлі червоне.

Сніг сипле, ніби хоче заспокоїти, знечулити, приспати. Чорне місто дивиться на мене невидющими очима. А проте це моє місто. Воно додавало мені страждань, і я не жалів страждання для нього. Місто невинних грішників, схожих на мене, грішного.

Коли піду з життя безсило, Благаю вас не допустити, Аби несли труну із тілом Ті, кого я не міг терпіти.

Так написав мені перед смертю мій приятель, мій опікун, мій хрещений батько, поет Антоні С. Несли його найближчі, і я теж його ніс. Увірвуся до вас раптово, дещо завчасно, як ви мене приймете, друзі? Увійду до вас обвугленим, зі страшним тавром смертного гріха на чолі. Боже, з любові до Твоїх заповідей зламаю цю Твою найсвятішу заповідь.

Є каністра, зрошена снігом, немов сльозами. Є сірники у тремкій долоні. У голові гупає. Водоспад розсипаних думок, дзеркальні відблиски подій, спів, як зойк, зойк, як гімн.

Засвічуються всі вогні в напівкруглій колонаді. Агенти починають відкривати тяжкі брами до пекла або раю. Рушили кінокамери, моргаючи червоними очицями контрольних ламп.

Міцно цілую Надєждині вуста, що розкриваються з безгучним риданням. Хочу закрити їх своїми губами, аби змовкли і не нагадували про недожите життя, незавершені мрії, незакінчені кохання.

Краєм ока бачу, що Тадзьо тяжко падає навколішки на розталий сніг. Пікусь кидається в сум’ятті, хоче бігти за мною, але якась раптова мудрість наказує йому лишатися серед живих. Рисьо Шмідт опустив голову, клапті нежданого снігу сиплються йому за комір. Цабан піднімає руку, немов подає знак, а, може,