read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Полонянка 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

361
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Полонянка" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 138
Перейти на сторінку:
видатною особою, наділеною великим розумом і розумінням краси й досконалосте форм, і, хоча нічого не «створив», мав багато шансів протривати трохи більше. А проте, любий Шарлю Сванне, якого я знав, коли ще був молодесенький, а ви стояли вже одною ногою в могилі, якщо про вас знову починають говорити і якщо ви ще житимете, як на те скидається, то це тому, що той, кого ви мабуть, вважали за дурника, зробив вас героєм свого роману. Якщо, милуючись картиною Тіссо, що зображує балкон Товариства на Королівській вулиці, де ви стоїте між Ґаліфе, Едмоном де Поліньяком і Сен-Морісом, про вас так багато балакають, то це тому, що в постаті Сванна бачать якісь ваші риси.

А тепер спустімося на землю. Про свою завбачену, а проте наглу смерть сам Сванн говорив при мені у дукині Ґермантської того дня, коли вона збиралася на раут до кузини. Це була та сама смерть, яка вразила мене якоюсь особливою і карколомною химерністю того вечора, коли я проглядав газету і нараз остовпів, наткнувшись на таємничі і якісь ніби приблудні рядки повідомлення, здатні перетворити живу людину на когось, хто вже не озветься, як до нього звернутися, на ім’я, саме ім’я, нараз перенесене з реального світу в царство тиші. То вони ще й досі будили в мене бажання краще пізнати оселю, де колись мешкали Вердюрени і де Сванн, який ще тоді не був лише кількома газетними літерами, так часто обідав з Одеттою. Треба ще додати (від цього Сваннова смерть ще довго боліла мені дужче, ніж будь-яка інша, хоча ці обставини не були пов’язані з екстраординарністю його смерти), що я не зайшов до Жільберти, як обіцяв Сваннові у дукині Ґермантської; що він сам так і не відкрив мені «іншої причини», на яку натякав того вечора і ради якої зробив мене повірником у перемовах із принцом; що в мене з’явилися тисячі питань (так бульбашки дмуться на воді), які я хотів би поставити йому про всяку всячину: про Вермеера, про пана де Муші, про нього самого, про гобелен Буше, про Комбре… Питання ці були, мабуть, не дуже нагальні, якщо я відкладав їх із дня на день, але вони здавалися мені дуже важливі відтоді, як його вуста заціпила печать, унеможлививши відповідь. Про смерть інших може дати уявлення приклад нашої власної подорожі, коли, вже відмахавши сто кілометрів від Парижа, раптом згадуємо, що забули прихопити з собою дві тузіні носовичків, не віддали ключа куховарці, не попрощалися з вуйком, так і не спитали назви міста, де зберігся старовинний водограй, який треба оглянути. Всі ці недогляди облягають нас звідусіль, а коли ми, для годиться, говоримо про це своєму другові-подорожанину, то чуємо замість відповіді, що в купе вільних місць нема, або назву станції, вигукнуту провідником, і тоді ми махаємо на все рукою, мовляв, що впало з воза, те пропало, вив’язуємо свій сидір і пускаємо по руках газети й журнали.

«Ба ні, — відповів Брішо, — Сванн не тут зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, а як і тут, то хіба останнім часом, коли катастрофа частково знищила перше помешкання пані Вердюрен».

На жаль, щоб не колоти очей Брішо своїми панськими звичками, у цю мить недоречними, оскільки професор університету не поділяв їх зі мною, я надто прудко вискочив з авта, і водій не зрозумів моїх слів, кинутих скоромовкою, а отже, й не устиг від’їхати, перш ніж Брішо мене помітить. Тому шофер під’їхав до нас і поцікавився, чи заїжджати йому по мене. Я хапливо кивнув головою, подвоюючи знаки уваги до вченого, прибулого омнібусом. «А, то ви приїхали автом!» — заявив із суворою міною Брішо. — «Господи Боже, чисто випадково! Я ніколи його не беру. Завжди їжджу омнібусом або ходжу пішки. Але є тут і свій плюс: мені випадає велика честь відвезти вас увечері додому, якщо ви згодитеся сісти до цієї тачанки. Буде трохи тіснувато, але ви такі ласкаві зі мною!» Овва, роблячи професорові цю пропозицію, я нічого не втрачав, подумав я, так чи так доведеться вертатися додому через Альбертину. Її перебування в мене о цій порі, коли ніхто не міг її відвідати, дозволяло мені порядкувати своїм часом так само вільно, як і вдень, коли, сидячи за роялем, я знав, що Альбертина повернеться з Трокадеро, і коли я не нудився чеканням. Але, кінець кінцем, так само, як удень, я відчував, що маю жінку і що, повернувшись додому, не зачерпну живлющої наснаги самоти. «Охоче приймаю ваше запрошення, — відповів Брішо. — У ту добу, що ви згадуєте, наші приятелі мешкали на вулиці Монталіве, в чудовому одноповерховому палацику, з антресолями з боку саду, скромнішому, звичайно, але, як на мене, гарнішому від осторонця на Венецьких Послах». Брішо сказав мені, що сьогодні ввечері на Набережжі Конті (так вірні охрестили салон Вердюренів відтоді, як його перенесено туди) велике музичне «тра-ля-ля», організоване бароном де Шарлюсом. Він додав, що за давніх часів, про які я згадував, ядерце було інше і стиль сповідувало інший, і не лише тому що вірні були тоді молодші. Він розповів мені про Ельстірові вибрики (які він узивав «чистою кумедіянтщиною»). Одного дня, наприклад, маляр, ніби пилип із конопель, явився в останню мить, перебраний за метрдотеля з шиковного ресторану і, обносячи гостей стравами, шепнув на вухо якісь фривольності бришкливій баронесі Пютбюс, аж та спаленіла з жаху і гніву; потім, пропавши наприкінці обіду, він звелів унести до салону ванну, по вінця повну води, звідки, коли гості повставали з-за столу, він виліз голяка, лаючись найпослідущими словами. А ще професор згадав про вечері, на які всі приходили, прибрані в паперові костюми, змодельовані, повитинані й розфарбовані Ельстіром — справжні шедеври мистецтва. Брішо якось був у костюмі магната доби Карла VII, у черевиках із загнутими носаками, а іншим разом у костюмі Наполеона І, на який Ельстір начепив велику стьожку Почесного легіону з сургучевою печаткою. Коротше, Брішо, оглядаючи подумки той давній салон із великими вікнами й низькими канапами, які треба було перебивати, так їх спалювало полудневе сонце, заявив, що він йому любіший за теперішній. Звичайно, я усвідомлював, що — подібно до того, як під «церквою» кожен мислить не лише будівлю, призначену для служби Божої, а й громаду вірних, — під «салоном» Брішо розумів не лише антресолі, а й захожих туди людей, особливі втіхи, яких там шукають і образ яких був невід’ємний у його пам’яті

1 ... 62 63 64 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"