Читати книгу - "Люди і тварини"

Потім приходили дні й місяці й роки й фочка, що колись жила на Півночі й черепашка, що її купив пан у арабського продавця в Марокко і його слуга слухав його дзвіночка продовж років — ніколи не розставалися. Вони зміняли місце свого постою, вони вкінці вимандрували, покинувши край, де жила Квітка. Разом тулилися одне до одного горнені в бібулку й сховані в картоновій коробці. Як тільки скриню, що в ній була ця коробочка переносили, в ній злегка гомонів дзвіночок.

На Новій землі, в Америці вони не потребували боротися за існування, за нове життя. Їх випакували, як і кожну річ, і вони найшли собі приміщення на коробці радія. Майже чорна фочка, з заплаканими очками й черепашка з бронзи, що дзвонила, коли було доторкнутися її хвостика.

Але, де б вони не були, вони завжди були в парі, вони ніколи не розставалися. Навіть, коли змінили простір, на якому народилися і жили. Навіть, коли вже не стало їхніх хазяїв. Оця фочка зі справжнього чорнявого кожушка, що плакала за холодним простором Півночі й черепашка, що своїм дзвіночком нагадувала гарячі країни кольоритного Півдня.

Бурочка, киця старого пана мала дуже впорядковане життя. Противно як інші киці, вона не шлялася і не моталася, куди б хотіла, лиш найчастіше держалася панової ноги. Вранці він випускав її з хати й вона йшла на свою прогулянку. Дімок у них був малий і скромний, одноповерховий із сірим ґанком. І нікого не мав старий пан тільки одну кицю, Бурочку. Після ранкових прогулянок вона верталася до хати й засипала на своїй м’якій подушечці. Старий пан готовив їжу й вони обидвоє обідали. В тому часі Бурочка сиділа край стола й ніжно, м’якою лапкою посягала по харчі. Вони лежали на тарілці, куди пан приготовив їх. Він, як і киця вели самітне й миле життя.

Вечером киця ще раз виходила на прогулянку й вертаючись, повідомляла господаря ніжним «Мр!» про свій прихід. Пускав її в хату й обидвоє вони були щасливі, що найшлись у хаті й могли збиратися до сну. Таке було Буроччине життя. Вийнятково тільки вона забиралася в ночі, як то киці мають у звичаю, шукаючи котячого товариства. Тоді в відповідній порі вона все ж таки приходила до хати, сідала на ґанку й дожидалась. Господар відчинював одні й другі двері, при чому зовнішні, сіткові двері обмежували киці доступ до хати. Біля них у куточку була подушечка й на ній киця дрімала. Коли господар припізнювався, вона кидалась на сітку, дряпала її кігтиками й голосно нявкала. В день чи в ночі так вона просилася до хати.

Таке було Буроччине життя. Від років нічого в ньому не змінювалося так, як і не змінювалося в господаревому житті. Так і жили разом і розуміли одне одного, як не можна краще.

Часто вони й ходили разом на прогулянку до садку. Старий пан ходив поміж деревцятами та розглядав їх. Часто й чистив їх від хробачні, при чому приговорював до киці:

— Бачиш, Бурочко, ті опришки, черв’яки, погризли наші яблучка, самі діри зосталися. Не матимемо узвару в зимі. Ти, вправді його не їси, але твій господар любить і яблучка й узвар. Бачиш, навіть не помагає скроплювання отрутою і то не один раз. І що тут порадити?

Він і справді обговорював справу з старим приятелем, садівником. Казав, що не вистачає скроплювання раз ані два, але кільканадцять разів з ранньої весни аж до пізнього літа. Хто завдавав би собі стільки труду, коли купити яблучка так легко й дешево.

Чи киця розуміла щось з того — невідомо. Якби не було, вона радо видряпувалася на деревцятка й нераз ловила на них жуків та іншу погань. Так хоч трохи помагала своєму господареві. І так жили вони разом у садку й в хаті.

Бурочка ж і справді була сіро — бура, пухната й очі в неї були зелені. І розумна була та ловка. Тож господар любив свою кицю. Єдину свою приятельку.

Ще поки щось сталося, Бурочка знала. З пивниці пробивався крізь підлогу дим. Його не було багато, але вразливий нюх киці вловлював гризький дим. Вона занепокоїлася, зістрибнула зі своєї подушечки й стала ходити по кімнаті й нюшити.

Була ніч і старий пан спав. Йому нездоровилося і сон відбіг від нього. Тож прийняв насонний лік і запав у глибокий сон. Але киця чувала й непокоїлася. Дим ставав щораз густіший і їдкіший. Бурочка стала нявчіти, шерсть у неї з’їжилася, вона стала бігати по хаті, вистрибувати на стільці й на вікно. Але густа сітка щільно закривала його. Киця стрибнула на ліжко та нявкотіла голосно.

Дим змагався і густішав, киця дряпала господареві груди та місила їх розпучливо. Вона кричала й плакала, штовхала господаря лобиком й кричала просто йому до вуха. Та він з глибокого просоння тільки пригорнув кицю і щось сказав. Щось зовсім незрозуміле. Бурочка визволилася з його стиску й стала ще голосніше нявчати та добиватися до дверей і, вистрибнувши на вікно, дерти сітку.

Між тим дим густішав і з-під підлоги вистрибнуло полум’я.

Його червоні язики стали лизати й пожирати дошки та лізти по стіні. Вкінці добилися до вікон і дим разом з полум’ям вибухнув крізь вікно. А киця нявчіла й заводила. Не було виходу. Вона вистрибнула на ліжко та притулилася до господаревого боку.

Так і найшли їх пожежники, що наспіли, щоб гасити пожар. Обидвоє: господар і його киця задушилися від тяжкого диму, пригорнені один до одного. Разом пішли в грізну мандрівку, з якої