Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

…Коли Ярина запримітила біля груші місцеву відьму, ледь не впала де стояла. Боялася грізного, нещадного, навіть здичавілого старечого погляду і зовсім не хотіла його бачити. Не тому, що Королівська ненавиділа цю мерзенну жінку, котра, як гуторили односельці, згубила зі світу її незрячого, але такого роботящого та ніжного мужа Ярослава. Просто намагалася оминати її, аби здуру чи ще з якого чуда не проклясти стару й осоружну ворожку. Не хотіла Ярина грішити. Тому й трималася якнайдалі від зловмисниці.

Хтозна, чого ця завше похмура та зчорніла з лиця жінка-привид усім видавалася аж такою страхітливою. Чому Ярині гіршою за пропасницю була — зрозуміло. Однак Шолотиха і матір’ю своєму сину-одинаку була, й бабусею єдиній красуні онуці Маріанні, що її Мальованою прозивали, і свекрухою Наталці… Незвичною, щоправда, родичкою була цим людям Шолотиха, але ж серце, знай, полюдське мала, таки ж не звірине!

Ярина якось питала в Секлетки про відьму, яка була з нею одного віку. Але та лиш відмахнулася: «Вона того Кольку хтозна од кого родила, може, й од чорта самого! Бо ніхто ніколи коло її хати хлопів чи мужиків не бачив!»

Але люди бачили, і Ярина знала, чому її хрещонка так про Шолотиху відгукувалася, бо її любесенький Іванко саме з нею, молодою та файною, ходив-парубкував попервах. Вони й жили, наче муж із жоною, довго, роки штири, як малою казала Чеся. Але Мар’я наступника Іванові не родила, от він і пішов од неї до здоровішої стократ Секлетки, яка одне за одним діток на світ привела. Але пробачити суперниці-односельчанці те, що її благовірний ліжко полюбовне, одне на двох, саме з нею роками ділив, Секлета так і не змогла. Більше Королівська гутірку з хрещонкою про відьму не заводила.

— Шось хтіли, Марйо? — заговорила Ярина, втираючи спітніле чоло.

— Сказати дещо, — почулося з-під нерівно зав’язаного, нечупарного штурмака.

— То кажіте, — відповіла Королівська, змусивши себе підійти ближче до нежданої гості.

— У хату зайдімо, — запропонувала відьма.

Ярина злякалася не на жарт. А що, коли Шолотиха зараз утне щось і не стане в Ярини хати: спопелиться, як колись батьківська?! Або і їй на смерть, як Славкові, поробить відьма ця ненаситна?!

Шолотиха так, наче прочитала думки Королівської, бо хутко додала:

— Не бійся, але говорити мушу в хаті.

Королівська сіла на табуретці біля дверей, щоби мати змогу втекти хутчіш, коли зачує щось недобре.

— Не прийшла б, якби про хворість твеї Чесі не почула, про ту алехіру, що аж в області мусить лічити, — мовила відьма хриплим відчуженим голосом, дивлячись на долівку, наче зчитувала звідти те, що мала казати. — Ти ж знаєш, що Андрій перед смертю пробачення у вас трьох просив? — таки звела погляд на Ярину.

У тих позирках Королівська не забачила ненависті чи бажання втнути щось зле, гріховне. Радше — приховане, як хатній дух за віконним тюлем, якщо дивитися знадвору, тепло.

— Знаю, — відказала Ярина.

— Чо’ в тебе пробачення просив, то ясно, — далі хрипіла стара. — Чо’ в Чесі, тоже ясно, бо не любив її…

— Не любив? — перепитала Ярина.

— А ти хіба по-гинчому вважаєш?

Ярина опустила очі. Авжеж, так само. Надто після того, як поглумитися з неї, каліки й тещі майбутньої, Андрій хотів.

— А чо’ перед мею онукою Маріанною вибачався, знаєш? — знову долу голову схилила, не видко стало, що тепер у її погляді таїлося.

— Не знаю того, — сказала Ярина. — Сама про се не раз думала, — додала.

— Скажу про головніше, що маєш знати, — не ворушилася відьма. — Не моїх рук смерть твого Ярослава.

— Не ваших?! — втупилася в гостю здивована Королівська.

— Не моїх, — голосніше повторила Шолотиха.

— А чиїх же?! — допитувалася Ярина. Вона ж бо досі була переконана, що то відьма безжальна її Славка золотушного погубила!

— Наталчиних, — відказала.

— Чиїх?! — стукнула дрібними руками по нерівних колінах.

— Невістки меї, Наталки, — конкретизувала стара.

— Боже милий! А вона тут до чого?! — плеснула в куці долоні Королівська.

— Про сестру так дбала… Про Зіну, — відказала відьма.

— Але ж як вона?.. Наталка… Хіба вона… хіба… вона… знає щось, уміє?

— Знає. Тільки стала мею невісткою, щодень про все розпитувала, хтіла «знати», тягло її до знахарства…

— Боже милий, вперше таке чую…

— Наталка бачила, що Зіна дуріє од твого… Просила її дурного не чинити… Побачила, що діла не буде, що губить голову Зіна од любові до твого… та й зробила те, що зробила… Мо’, й не хтіла, хоб ажня смертю все скінчилося, але не могла вже ніц’ назад вернути… Зіну чоловік і без того добивав, а якби вона з твоїм іще довше злигувалася, то він би її точно забив. І нічо’ йому за те не було б, він же начальник у міліції…

— Боже милий, Боже милий, — заторохтіла кривенька качечка.

— Тепер друге, що маю сказати, — продовжила Мар’я.

Ярина нашорошила вуха. Але не вгавала:

— Боже милий, Боже милий, — шавкотіла.

— Андрій до твеї Чесі не з власної волі ходив, а з Наталчиної.

— Як то? — скривилася до плачу Королівська.