Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Анітрохи, — відповів Сальватор, підводячись. — Як почувають себе дружина і дитина?
— Дякую, чудово… Я вирядив їх до тещі, далеко звідси, в Анди…
— Так, гірський клімат буде для них корисним, — відповів Сальватор.
Доглядач не йшов. Озираючись на двері, він підійшов до Сальватора і тихо звернувся до нього:
— Професоре! Я завдячую вам життям за врятування дружини. Я люблю її, як…
— Не дякуйте мені, це мій обов’язок.
— Я не можу залишатися в боргу, — відповів наглядач. — Та й не тільки це. Я людина малоосвічена. Але я читаю газети і знаю, що значить професор Сальватор. Не можна терпіти, щоб таку людину тримали у тюрмі разом з волоцюгами й розбійниками.
— Мої вчені друзі, — посміхаючись промовив Сальватор, — здається, вже добилися того, щоб мене як божевільного перевели в санаторій.
— Тюремний санаторій — та сама тюрма, — заперечив наглядач, — навіть гірше: замість злодіїв вас оточуватимуть божевільні. Сальватор серед божевільних! Ні, ні, цього не повинно бути!
Притишуючи голос до шепоту, наглядач говорив далі:
— Я все обміркував. Я недаремно вирядив родину в гори. Я влаштую вам втечу і сам втечу. Злидні загнали мене сюди, але я ненавиджу цю роботу. Мене не знайдуть, а ви… ви виїдете з цієї проклятої країни, де верховодять попи й гендлярі. І ось що я хотів ще сказати, — промовив він, трохи повагавшись. — Я виказую службову таємницю, державну таємницю…
— Можете не виказувати її, — перебив Сальватор.
— Так, але… я сам не можу… насамперед не можу виконати жахливий наказ, який я дістав. Сумління все життя мучило б мене. А якщо я викажу цю таємницю, сумління не буде мучити мене. Ви так багато зробили для мене, а вони… Я нічим не зобов’язаний начальству, яке до того ж штовхає мене на злочин.
— Навіть? — коротко спитав Сальватор.
— Атож. Я дізнався, що Іхтіандра не віддадуть ні Бальтазарові, ні опікунові Зуріті, хоч Зуріта вже має папірця. Але й Зуріта, хоч дав щедрі хабарі, не одержить його, тому що… Іхтіандра надумали вбити.
Сальватор зробив легкий рух.
— Он як? Розповідай далі!
— Так, убити Іхтіандра — на цьому найбільше наполягав єпископ, хоча він жодного разу не промовив слова «вбити». Мені дали отруту, здається ціаністого калію. Сьогодні вночі я повинен підмішати отруту до води в баку Іхтіандра. Тюремного лікаря підкуплено. Він установить, що Іхтіандра погубила операція, яку ви зробили і яка перетворила його на амфібію. Якщо я не виконаю наказу, зі мною розправляться дуже жорстоко. А в мене ж сім’я… Я цілком в їхніх руках. У мене в минулому злочин… невеликий… майже випадковий… Я однаково вирішив тікати і все вже підготував до втечі. Однак я не можу, не хочу вбивати Іхтіандра. Врятувати обох — вас і Іхтіандра — в такий короткий строк важко, майже неможливо. Але врятувати вас одного я можу. Я все обміркував. Мені шкода Іхтіандра, та ваше життя потрібніше. Ви зможете створити своїм мистецтвом другого Іхтіандра, але ніхто в світі не створить другого такого Сальватора.
Сальватор підійшов до наглядача, потиснув йому руку і сказав:
— Дякую вам, однак для себе не можу прийняти цієї жертви. Вас можуть піймати і будуть судити.
— Ніякої жертви! Я все обміркував.
— Почекайте. Я не можу прийняти для себе цієї жертви. Та якщо ви врятуєте Іхтіандра, ви зробите для мене більше, ніж коли б звільнили мене. Я здоровий, сильний і всюди знайду друзів, які допоможуть мені вирватися на волю. А Іхтіандра треба звільнити негайно.
— Я приймаю це як ваш наказ, — сказав наглядач.
Коли він вийшов, Сальватор усміхнувся і промовив:
— Так краще. Нехай же яблуко розбрату не дістанеться нікому.
Сальватор пройшовся по кімнаті, тихо прошепотів: «Бідний хлопчик!» — підійшов до столу, щось написав, потім підійшов до дверей і постукав.
— Покличте до мене наглядача тюрми.
Коли наглядач прийшов, Сальватор сказав йому:
— Ще одне прохання. Чи не можете ви влаштувати мені побачення з Іхтіандром — останнє побачення?
— Це дуже легко! З начальства нікого немає, вся тюрма у нашому розпорядженні.
— Чудово. І ще одне прохання.
— Весь до ваших послуг.
— Звільнивши Іхтіандра, ви зробите для мене дуже багато.
— Але ви, професоре, зробили мені таку послугу…
— Припустімо, що ми квити, — перебив його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля», після закриття браузера.