Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

— і прожогом перебігає ще тридцять кроків, щоб впасти знову в чергову вирву. І знову, коли він зсувається грудьми по грудках, у кишені в нього шарудить зіжмаканий папір. Цікаво б все ж таки знати, що пишуть із дому? Чи ж живий–здоровий батенько? Як господарюється там братові Софрону? Чи вийшов уже земельний закон?… Ох, швидше, швидше треба додому, а то поділять землю без фронтовиків і знову скривдять солдата! Коли ж то, нарешті, вирішать міністри про війну? Коли край цьому смертовбивчому безглуздю?

Хоча, правду сказати, війна від дня революції неначе застопорилась на місці. Артилеристи випускали приділену норму снарядів, але піхота — нема дурних! — тепер вже не виходила з шанців. Виставляли дозори та облягалися спати. Годі! Навоювалися вже! Перестрілюватись сюди–туди — будь ласка, але справжньої війни не було. І офіцери нічого не могли зробити, скільки не доводили солдатові, що воювати треба, щоб захищати батьківщину від ворога. Солдат відказав: моя батьківщина далеко — в кого по той бік Дніпра, в кого під Костромою, а в кого аж за Волгою — поткнеться туди германець, тоді й буду її захищати…

Словом, «обороною батьківщини» не взяли.

Але взяли іншим: обороною революції.

З'явились спеціальні агітатори і присягались — хто Тимчасовим урядом, хто Радою депутатів, — що німець скасує революцію і настановить знову царя: от і кукай тоді, хлопче, заразом і під своїм, і під чужим, німецьким, царем!

Правда, наступати солдати згоди не дали, але й з фронту не пішли: послухалися слів прапорщика Дзевалтовського, що тепер головував у полковому комітеті. Дзевалтовський теж гнівався, коли поодинці накивали п'ятами з фронту. Він казав:

— Держи тимчасом гвинтівку міцно в руках: нема в солдата нічого дорожчого за гвинтівку. Бо з фронту не по одному тікати треба, а — з гвинтівками та кулеметами — цілим фронтом треба вдарити по панах та буржуях!

Порішили тоді так: в бій не йти, загарбницького імперіалізму не проявляти, але германа з австріяком, доки вони під своїми царями, не пускати до себе ні на крок.

Втім, німці та австріяки тепер теж причаїлись і тільки ставали на артилерійську дуель по–німецькому точно: вранці і ввечері, із сходом сонця і під захід сонця.

А що гатили вони сьогодні серед білого дня, то це була лише відповідь на вчорашню атаку з нашого ж таки дурного розуму…

Дем'ян визирає на захід, потім зиркає на схід. До своєї залишилось кроків із сорок, з–поза бруствера мигне каска і знову сховається: виглядають солдати — чи живий ще солдат і чого він не перебігає далі?

Дем'ян вистрибує з вирви і мчить петляючи, наче заєць.

3

Вчорашню атаку і справді було спровоковано. В район Тернопіль — Чернівці прибув раптом — власною персоною — французький міністр Альбер Тома.

Справа в тому, що російський фронт, на сході, вже кілька місяців стояв бездіяльно, і німці, скориставшися з того, перекинули свої найкращі частини на захід, на удар проти Франції і Британії.

Французький міністр був соціаліст, а в революційній Росії слово «соціалізм» було в кожного на вустах і викликало справді щире захоплення. Тим–то саме на соціаліста Тома й покладено найвідповідальнішу місію.

Мсьє Тома їздив вздовж лінії російського фронту, з армії в армію, — йому шикували дивізії, полки, батальйони. Тома проходив перед строєм бійців, що тримали гвинтівки «на караул», вимахував чорним з шовковою стрічкою «котелком», гукав «вів ля Рюсі, вів ля революсьйон!» — і солдати відповідали «ура!». Після того подавалась команда «вольно!» — і член партії французьких соціал–патріотів відкривав мітинг російських солдатів.

Промовляв Тома перед корпусом сорок хвилин, перед дивізією — двадцять, перед полком — п'ять–шість. Для корпусу він розповідав історію французьких революцій та про роль «пруссаків» у їх загибелі. Для дивізії обмежувався описом тієї загрози, яка виникла б перед цивілізацією, в разі б перемогу в цій війні здобули «боші». Для полку вистачало запевнення, що це вже остання війна, бо тільки буде розтрощений тевтонський імперіалізм, негайно ж настане вічний мир.

Та був з соціаліста Тома дійшлий мітинговий оратор — років із двадцять він виголошував демагогічні промови на профспілкових форумах у себе в Парижі. Тому він додавав насамкінець, що для того, щоб ця війна закінчилась, потрібно, щоб і в Німеччині сталася революція. А німецький пролетаріат тяжко пригноблений і не має сили сам повалити у себе Вільгельма, — треба йому допомогти: понести на російських штиках революцію в саму Німеччину! Отоді вже, будьте спокійні, ніколи не буде ніяких війн…

І гвардійці дали свою згоду.

Звичайно — чому не підмогти? Підмогти можна, особливо коли дуже просять: російський солдат завжди був доброї, жалісної душі. Та й спокусливо: війна враз закінчиться, і тоді — паняй кожний кому куди треба.