Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

від часу з'являлось яскраве пір'я качок, що пірнали у воді. Драго, йомен каноніка, спав там неподалік. Ґілберт почав розповідати Мазі про людей, які не мали голови, чиї очі та роти росли в них просто на спинах; розповів він і про людей, чиї вуха такі великі, що метуть землю. Ще в Африці існувало таке плем’я карликів, які харчуються лише запахом диких яблук; коли вони подорожують і лишаються без того запаху, вони вмирають. У землях Пресвітера Івана є море з однієї лише гальки та солі, в якому немає навіть краплі води; в нього є такі самі припливи та відпливи, як і в усіх інших морях, проте ніколи не буває на ньому штилю. Існує й така далека-предалека країна, в якій завжди панує суцільна ніч; жоден із сусідів не насмілювався завітати туди через жах перед темрявою, проте до них доносилися голоси людей з тієї країни тіні, а також передзвін бубонців та іржання коней.

— Але ніхто не знає, який вигляд мають люди, що мешкають у тій країні.

— Та, мабуть, такий точно і в жителів Лондона. В нас теж так темно буває. Наприклад, учора вночі був такий туман, що я взагалі не в змозі була щось побачити.

Вони тим часом підпливали до святого джерела Чада; багато пілігримів заходили та виходили із маленької кам'яної каплиці. Ґілберт помахав їм рукою. Хтось відповів йому на вітання, а одна молодиця підняла свого костура. Джолланд, чернець із Бермондсі, молився вголос і перебирав чотки, стоячи позаду неї.

— Важка дорога на небеса, — сказав Ґілберт.

— Сама дивуюсь, як це ви іще туди не запливали.

— О ні, ніхто зі смертних не увійде туди, хоча багато хто намагався. Ріки Раю течуть так бурхливо й несамовито і беруть витоки в таких місцях, що жоден корабель не зможе їх подолати. Вода реве так гучно, що не почуєш, як тебе кличе хтось із твого ж корабля. Багато хто загинув через втому від боротьби зі скаженими хвилями. Багато хто оглух у тому шумі вод. А хтось просто випав за борт і пропав.

— Чесне життя скоріше привело б їх. туди.

— Так говорять, Маґо. Та хто зможе залишитися доброчинним на цій грішній землі?

Вони пропливли повз церкву Святого Панкраса, де лежав вівтар Августина, та зараз наближалися до залишків давнього лісу тих місць; дикі горобини та анемони росли там удосталь. Мешканці Лондона і досі приходили сюди за лісоматеріалом, тому ліси вижили лише на північних висотах. На мить здалося, ніби у воді проплила колода; проте коли шкіпер наблизив судно до неї, він гучно викрикнув: «Агов!» — виявилось, що в кількох ярдах від баржі у воді був чоловік. Шкіпер орудував жердиною і хутко опинився біля тіла, щоб витягти його з води на борт. Хлопчина з корми швидко перестрибнув через мішки з вугіллям, щоб краще роздивитися несподівану знахідку. Маґа та Ґілберт пильно вдивлялися чоловікові в обличчя. Потім вона перехрестилась і почала читати молитву:

— «Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого».

Раніше того ж дня, тієї самої миті, коли призахідне проміння сонця освітило ліси Кентістоуна червоним, Томас Ґантер їхав верхи поміж дерев. Його мучила цікавість щодо листа, в якому так багато обіцяли, проте нічого конкретного не було зрозуміло. Може, його сам Майлз Вавасюр відправив? Чи то був Бого-пристав, готовий розповісти більше? Ґантер нахиляв голову під гілками, а копита його коня видавали глухий звук, ступаючи по сухій землі. Почався дощ, краплі залопотіли по листю й папороті, а він усе їхав у тіні, зрідка потрапляючи на просвіти в деревах. Лапи туману тяглися через хащі та галявини того великого лісу, а лагідний спів птахів нагадував Ґантеру про «оселю благодаті», як про неї писав його улюблений поет. Вільям Ексмю чекав на нього під старим дубом. Під плащем він ховав кинджал і вихопив його відразу, як почув стукіт копит. Коли кінь уже мало не пройшов повз нього, він вистрибнув із криком «Хо!». Кінь здибився та скинув Ґантера на землю. Ексмю поранив тварину, й кінь з іржанням понісся геть.

— Коли побачиш мене, відразу впізнаєш! — вигукнув Ексмю.

Ґантер був надто збентежений, аби відповісти; він забив собі ліве стегно та пошкодив зап'ясток через падіння.

— Впізнаєш мене? — знову запитав Ексмю.

— Ніколи в житті тебе не бачив, — Ґантер стогнав од болю, лежачи на траві.

— О, проте я тебе бачив. Чи чув твій запах. Знаю я твої штучки, лікарю!

— Що я тобі зробив, чоловіче?

— Як там ви, лікарі, кажете, га? Зцілити чи вбити? Творити чи паплюжити? Допомагати чи шкодити? Еге ж, ти знищив майже все.

— Не можу…

— Я на боці Генріха, скоро не буде вищого за нього. Його йменням Dominus зробив свою справу.

— Яку справу?

— Ти говорив негідно про церкви. Ти говорив негідно про приречених. Ти не твориш, ти шкодиш.

І Ґантер нарешті зрозумів.

— Бого бачив кола…

— Хіба не відомо тобі зі Святого Писання, що хаос завжди передує порядку? — Ексмю гучно засміявся. — Тепер, коли Річард не стоїть нам на заваді, ми почнемо спочатку, — він схилився над Ґантером із кинджалом. — Утім, для деяких до Судного дня всього нічого лишилося, рукою сягнеш. Це тобі за цікавість, лікарю!

Одним лише рухом він перерізав Ґантерові горло. Витерши кинджала плащем, він сховав його у піхви. Потім відтяг легке тіло лікаря по моху та папороті просто до ріки Фліт, яка в цьому місці була глибокою, а течія її — сильною. Він скинув тіло