Читати книгу - "220 маршрутів"

— Мабуть, добре. Сьогодні починаємо репетиції.

— А хто гратиме на басі?

— Кайтек, — відповів Макар. Він не помітив дідусевої дивної посмішки.

Утім, субота виявилася надто оптимістичним терміном. Хоч батько й привіз Малому на ділянки райд, хай-хет, малий барабан і стільчик, саме лише натягування мембран розтягнулося на півдня. Коли десь о четвертій Міколай взяв нарешті до рук палички з автографом Збишка Крашевського з «ONA»[25], його спіткало чергове розчарування. Для повного щастя йому не вистачало щонайменше двох речей: креша й педалі. Він намагався щось зіграти, але виходило дуже незграбно.

— Ти ж знав, що установка ще не повністю укомплектована! — нервував Макар. Він почувався обманутим і не збирався цього приховувати.

— Ну, то й що?

— Нащо ми влаштовували сьогодні репетицію?!

— Щоб побути разом, — відповів Кайтек, спокійний як ніколи. — Це теж важливо. Зрештою, легко тобі казати. Не бачиш, скільки тут усього? Ти собі взяв гітарку під пахву, у другу руку — комбік, і готовенький. Зрідка хіба докупиш медіатор чи струни. А установка — це цілий завод. Так що вияви трохи розуміння.

Міколай не дослухався до розмови хлопців. Він із жахом думав, що знову доведеться канючити в матері кілька сотень, які були його законною власністю. Якби вона не сказала тоді, що це його гроші, він би забув про це, але ж саме вона, і ніхто інший, дала йому надію! А тепер щоразу кривиться й страждає, наче він ці гроші на наркотики збирається витратити!

— Може, в інтернеті щось буде? Блін, із грошима напряг. Якби можна було десь підзаробити... Флаєри порозносити абощо... — роздумував Малий.

— От тільки, заробляючи по 4 злоті за годину, тобі довелося би працювати місяць чи два. Безперервно. У нас немає стільки часу.

Запала тиша.

— Можу дати тобі 50 злотих, більше в мене немає. Може, дідусь ще щось підкине? — несподівано озвався Макар.

— Чекайте. У мене є ідея. Нічого не казатиму, щоб не зурочити, але шанс є. Хочете піти на концерт?

— Який?

Кайтек загадково усміхнувся.

— Та ти що! — загорівся Макар. — Уже ж немає квитків!

— Мої друзі грають сьогодні на Камьонку. «Празька акустична хвиля», чули? Може, в них буде щось запасне?

Макар лише скривився.

— Забудь про «Відкриту рану»! — дорікнув йому Кайтек. — Не зі мною. Не в цьому житті, ясно? Я більше не повторюватиму. І спробуй іноді думати не лише про себе.

— Народ, припиніть! Щось вигадаємо з цією педаллю. У найгіршому випадку погиркаюся з матір’ю, як не буде виходу, що вдієш. О котрій цей концерт?

— О сьомій. Зачиняймо сарай!

Легко сказати «Зачиняймо сарай»! Доки в залі на ділянках зберігався покинутий інструмент невідомого музиканта, сюди легко заходилося й без зусиль виходилося. Цього разу Міколай мав тут залишити все, що надбав за своє коротке життя, нагороду за страждання, які він пережив, зламавши руку, усю свою любов, майже цілу ударну установку. Він боявся, що коли повернеться за кілька днів, його барабанів уже тут не буде. Двері зачиняв тремтячими руками, йому хотілося плакати. Його б воля — тут би й ночував. Він обійшов будинок кругом, зазираючи у вікна. Трохи заспокоївся: штори були щільні.

— Ви вимкнули обігрівач? — запитав він урешті.

— Звісно. Не переживай, наші комбіки теж там лишилися.

Кайтек мав рацію. Хоч вони з Макаром забрали гітари, підсилювачів вирішили не тягати. На концерті це б виглядало смішно.

— Не завадить кращий замок.

— Ми подумаємо про це.

— Ходімо?

— Ходімо.

Меланія прочекала всю суботу. У неділю Міколай теж не прийшов. Не подзвонив. Він забув про неї. Дівчина відчувала: щось змінюється, щось псується, і він уже ніколи не стане тим Міколаєм, яким був кілька тижнів тому. Тепер він більше належав своїм друзям і музиці. Вона бачила, як горять його очі, коли хлопець говорить про установку.

Чи мала вона право сподіватися, що це коли-небудь закінчиться? Чи вона цього хотіла? Адже саме таким він їй сподобався. Дівчина прагнула, аби його мрії здійснилися й сама допомогла йому в цьому. Та сьогодні доводилося визнати, що вона не усвідомлювала, яку ціну заплатить за свою допомогу. Одночасно Меланія розуміла, що мусить продовжувати підтримувати його, і що це буде справжньою перевіркою її почуттів.

Водночас дівчина намагалася уникати нових зустрічей з Кайтеком. При ньому вона продовжувала ніяковіти й підозрювала, що рано чи пізно Міколай це помітить, а тоді відбудеться неприємна для них обох розмова. Адже той, кого Міколай вважає найкращим другом, зовсім недавно хотів... Принаймні намагався... І як можна таке поєднати із дружбою, з вірністю? Як він узагалі може дивитися Міколаєві в очі? Дивно.

І креш, і педаль усе-таки довелося купувати! Після тижня безрезультатних спроб і пошуків Міколай зрештою наважився серйозно поговорити з мамою. Розмова відбулася на диво без істерик і взаємних звинувачень. Може, тому, що предмети з магазину одразу мали переїхати на ділянки. Єдиною вимогою батьків стало, аби приклеєна до столу чорним скотчем коркова підставка під гарячі каструлі, на якій Міколай вправлявся у грі, пересунулась трохи вбік, щоб середина столу справляла враження, ніби тут хоч іноді роблять уроки. І це прохання Міколай, неохоче, та все ж виконав.

Наступного дня він витратив останні гроші зі страховки. Коли пізно увечері хлопець сів за установку, то почував себе Ларсом Ульріхом з «Металіки».

У суботу Міколай, Кайтек і Макар провели першу справжню репетицію. Вони ні секунди