Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— У мене теж влучила куля! — сказав він.

— Маєш на увазі — в жилет?

Коли ми повернулися на Кандагарську базу й оглянули спорядження, Джордж помітив, що шрапнель частково поцілила в його броню, застрягши в рятувальному жилеті й пошкодивши сигнальну ракету. Якби та вистрелила, то додала б нам зайву проблему. Ми тихо подякували провидінню, що все обійшлося.

— НІ! — сказав він. — Я щойно дістав шматочок зі стегна!

На щастя, шрапнель увійшла не надто глибоко і крові витекло небагато, але діставати з тіла частину кулі однаково досить неприємно. Рану треба буде перевірити про всяк випадок, але з Джорджем, здається, все добре.

Я знала, що він відчував. Я вже дістала п’ять шматочків кінчиком ножа, і впродовж наступних кількох днів витягну ще близько десяти, коли вони повилізають на поверхню шкіри. Я намагалася робити це, коли ніхто мене не бачив, бо людей від такого починало нудити. Але не могла припинити шукати, чекаючи, що ось-ось знайдеться ще щось. Ворожий метал у тілі дратував.

Ще до світанку ПРи привезли свого побратима цілим і здоровим. Ми повернулися до звичних справ. Ріс, як наш командир, докладав неабияких зусиль, щоб вивести на бойовище канадців і скинути на наш покинутий вертоліт щось таке, що знищило б усе засекречене обладнання на борту, але марно. На каналі «Хижака»[8] ми вже бачили, як вантажівка талібів везе частини вертольота, і я розуміла: коли Ріс дивився на це, то почувався так, ніби зазнав поразки. Він зробив усе можливе, щоб вертоліт не потрапив до рук ворога, однак тепер мусив спостерігати на екрані, як його потроху розтягають у різні боки. Відчуття було жахливе. Ніхто не хотів, щоб наше обладнання потрапило у ворожі руки. Частину того обладнання ми мали забрати з собою, коли рятувались, але нам довелося летіти впорожні. Та й, правду кажучи, тоді ми не думали про це.

У наступні дні наземні й повітряні сили намагалися витягти наш вертоліт з ворожої території. Команда відновлення придумала пригнати туди великий вертоліт «Шинук» із подвійними гвинтами, який міг би забрати нашу важку «пташку» на вантажній системі підвіски. Для надійності до операції добровільно долучилося кілька людей із техобслуговування.

Якщо чесно, то я дуже чекала на прискіпливу оцінку ушкоджень. Кількість виведених з ладу систем і дірок у фюзеляжі точно могла б претендувати на якийсь рекорд. На жаль, ми ніколи не знатимемо цього напевно.

Щоб причепити «сто вісімнадцятий» до системи, треба було відпиляти гвинти. Згідно з інструкцією, можна було відпилювати по одній лопаті, обертаючи кожну з них до носа вертольота. Однак наші хлопці знали: вони на ворожій території, і, ясна річ, хотіли зробити все якнайшвидше. Тож хутко відпилювали лопаті, не обертаючи їх до носа. Раптом кілька іскорок розтопленого металу впало на вкриту калюжами пального підлогу вантажного відсіку. Вертоліт відразу ж спалахнув.

Хлопці з техобслуговування шоковано дивилися на охоплений вогнем вертоліт. Перш ніж полум’я поглинуло геть усе, один з них простяг руку в кабіну пілотів і дістав мою сумку — саме ту, з прапором, яку я брала з собою на кожну місію. Я довіку буду вдячна йому за це. Коли він повертав її мені, трохи обвуглену й розтоплену по краєчках, я обхопила його руками і стисла так сильно, як тільки могла. Він був моїм героєм.

Наприкінці того розгортання, коли прибула наша зміна, один з молодих пілотів зупинив мене по дорозі до ТОЦу.

— Привіт… який у вас був позивний? Ми намагаємося придумати якийсь собі.

— «Педро». Ми були «Педро».

Я так цим пишалася. Ми завжди будемо «Педро».

— «Педро»? Чому, ви хіба біля Мексики?

Я просто засміялася й пішла геть. Він потім усе зрозуміє.

Пізніше я дізналася, що наступна ескадрилья зберегла наш позивний. Очевидно, ми створили йому певну репутацію серед американських та міжнародних наземних військ. Коли хтось зазнавав поранення на бойовищі, звернутися можна було багато куди. Але, чуючи по радіо позивний «Педро», поранені знали: ми витягнемо їх за всяку ціну.

Станом на 2015 рік, по шести роках, традиція живе: кожна наступна ескадрилья й далі використовує позивний «Педро». На тому розгортанні ми заслужили собі право називатися «Педро», і я нарешті відчула, що тепер з чистим сумлінням можу ходити тими самими коридорами, що й герої, яких так шанувала.

Дорога назад у Штати була веселішою, ніж я могла уявити. Ми зупинилися на Дієґо-Ґарсії — острівному рифі у формі підкови посеред Індійського океану з маленькою військовою частиною. Нам нічого не треба було робити — тільки пити й радіти, що ми досі живі.

Пообідня година почалася досить тривіально. Дехто з нас випив по одному-два коктейлі. Але все пішло шкереберть, коли один зі стрільців почав демонструвати всім те, що сам називав «голими обіймами стрільця». Тебе хтось обіймав і через плече невиразно промовляв: «Я люблю тебе», поки ти не поплескаєш його по руці й не скажеш: «Я теж тебе люблю». Потім до тебе доходило, що в нього труси опущені аж до щиколоток. Неважко здогадатися, як швидко така історія могла обернутися на щось погане, але там, на Дієґо-Ґарсії, хтось ніби відкрив запобіжний клапан і випустив усім пару. Ми любили одне одного. Любили по-справжньому. І щойно пережили чи не найшаленіше розгортання.

День потроху минав, а ми вдивлялися в океанську далечінь. Нас, трохи сп’янілих, збиралося дедалі більше. На піску вже стояло близько двадцяти людей, що пробували воду великими пальцями ніг. Почувши за плечима