Читати книгу - "Лабіринт"

Гілочки та листя затріщали, коли Алаїс обернулася.

Сильно пахло мохом, лишайником і сирою землею. Щось гостре вжалило її у зовнішній бік долоні, й малесенька ранка одразу ж почала пекти. То був комар чи оса. Вона відчувала, як отрута проникає в її кров. Алаїс спробувала зігнати комаху геть, але її одразу ж знудило.

— Де я?

Відповідь пролунала луною: «Defóra. Надворі».

Вона лежала на землі долілиць. Її шкіра була волога й липка, а також дещо холодна від роси. Зараз світає чи сутеніє? Її одяг, що збився в купу, був вологим. Повільно повертаючись, Алаїс змогла сісти, зіпершись на стовбур бука.

«Doçament. Повільно, обережно», — сказала вона собі.

Крізь дерева на вершині схилу Алаїс бачила біле небо, яке ген-ген рожевіло на видноколі. Пласкі хмари пливли небом, неначе кораблі в штиль. Вона навіть змогла розрізнити чорні обриси плакучих верб. Позаду неї росли груші та яблуні, однаковісінькі й безбарвні о цій пізній порі року.

Отже, зараз світанок. Алаїс спробувала зосередитися на довкіллі. Воно здавалося дуже яскравим та сліпучим, навіть попри те, що сонце ще не встало. Алаїс чула, що неподалік десь жебонить вода, тихо й повільно хлюпаючи по камінню. Удалині також чулося характерне ухкання пугача, що повертався зі свого нічного полювання Алаїс подивилася на свої руки, поцятковані маленькими червоними укусами. Вона також оглянула порізи та подряпини на ногах. Окрім таких самих укусів комах, на її гомілці були ще й плями засохлої крові. Алаїс піднесла руки ближче до обличчя. Її кісточки було збито та в синцях. Між пальцями виднілися лінії рудувато-червоних смужок.

Вона згадала, як її кудись тягли, а тим часом її руки просто волочилися по землі.

Ні, перед тим.

Вона йшла через подвір’я. Бачила вогні у вікнах кімнат на верхніх поверхах.

Страх щипав її за шию. Кроки в темряві, груба рука навколо рота, потім удар.

Perilhós. Небезпека.

Здійнявши руку до голови, Алаїс відчула поза вухом липку суміш крові й волосся. Вона заплющила очі, намагаючись витерти з пам’яті те, як її обмацували чиїсь руки, неначе щурі. Було двоє чоловіків і звичайний запах: коней, пива та соломи.

Чи знайшли вони таємничий знак?

Алаїс намагалася зіп’ястися на ноги. Вона мала розповісти батькові про те, що сталося. Він від’їжджав до Монпельє; це все, що вона пам’ятала. Їй слід поговорити спершу з батьком. Алаїс ще раз спробувала підвестися, але ноги не тримали. Її голова запаморочилася, і вона впала, знову поринаючи в невагомий сон. Дівчина відчайдушно боролася з ним, намагаючись залишатися при тямі, але марно. Минуле, теперішнє й майбутнє переплелися і стали нині частинами невизначеного часу, обернувшись білим туманом. Колір, звуки та світло перестали щось важити для неї.

Востаннє стурбовано глянувши через плече, Бертран Пелетьє виїхав зі Східних воріт разом із віконтом Тренкавелем. Він не міг уторопати, чому Алаїс не прийшла попрощатися з ними.

Пелетьє їхав мовчки, поринувши у власні думки, обмаль дослухаючись до звичних розмов, які точилися навколо й зовсім не стосувалися його. Він переймався лише тим, що Алаїс не прийшла на головне подвір’я, щоб попрощатися з ними та побажати їм успіху. Подив і розчарування охопили його, та він не міг зізнатися собі в цьому. Тепер він шкодував, що не послав Франсуа розбудити її.

Попри доволі ранню годину, на вулицях стояли люди, що махали руками, вітаючи процесію. Було дібрано тільки найкращих коней, на чию стійкість та силу можна було покластись, а також найсильніших огирів зі стійбищ Шато Комталь, спритних і витривалих. Раймон-Роже Тренкавель їхав на своєму улюбленому гнідому жеребцеві, якого сам тренував ще з лошати. Шерсть у цього коня мала колір лисячого хутра взимку, а на його морді красувалася чітка біла зірочка — точна копія, якщо можна так сказати, земель родини Тренкавелів.

На кожному щиті було вигравіювано герб Тренкавелів. На кожному прапорі був вишитий герб, він також був на вбранні, яке рицарі одягали зверху похідних обладунків. Уранішнє сонце вигравало на блискучих шоломах, мечах та вуздечках. Навіть сумки гужових коней було вичищено до блиску, аж поки конюхи не побачили на їхній шкіряній поверхні відображення своїх облич.

Ухвала щодо розміру кінного супроводу забрала трохи часу. Якби загін був надто малий, то Тренкавель виглядав