Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Тільки доба минула, як представник Директорії звідси поїхав, – має на увазі хорунжого вільного козацтва Пошталу. – Тепер Григорій сюди зайде, але знову не сяде в повітовій управі за великим столом, – він знав усе наперед. – Той і зараз собі такого не дозволить, – і така риса характеру була йому до душі. – Цікаво тільки, що ж робитиме? Невже, як і тоді, замкне порожній кабінет і чекатиме, поки Київ когось сюди пришле?» – а з таким був зовсім не згоден.

Може б, і далі розмірковував, якби не молоденька Ксанка, яка, тихо підкравшись, поклала голову, замотану теплою хустиною, на його плече.

– Невже знову мене проганятимете? – нагадала йому про той бій, який у цьому місті та й у всьому повіті ще ніхто не забув.

Аж стрепенувся дід, почувши її голос.

– От бісова дитина! – заворушилися його посинілі губи. – Замість того, щоб у хаті прибирати, вона по такому морозу мотається, – мацав зашкарублою рукою її рукавички. – Колись у такі дні вже ковбаси смажили, а тепер… – тільки-но звів брови докупи, як щаслива усмішка почала розгладжувати глибокі зморшки його обличчя. – Нічого, Різдво молитвою зустрічати треба, а не столом зі свіжиною та іншими наїдками! – повторив те, що чув у дитинстві. – Тим паче, ти ні вареників ще не навариш, ні борщу нормального, – сам, знай, бликав на молоденьку дівчину. – Чим же Грицька пригощатимеш, якщо до тебе завітає? Хоч і не вдався він зростом, а поїсти любить, – знову під кошлатими бровами щось спалахнуло, та вмить і згасло.

– Невже він збирався? – від почутого в наївного дитяти навіть на десятиградусному морозі щоки враз стали червоними. – Чи ви самі вигадали? – здогадавшись, вона вмить стала похмурою. – Якби було з чого, я б і серед ночі знайшла, чим його нагодувати, – а вогники в очах аж танцюють. – І вареники варити вмію, і хліб пекти, а борщ виходить навіть кращий, ніж у мами, – прощебетавши, засоромилась та копирсала носаком чобітка стоптаний сніг.

– Стій! – схопився він з місця. – Уже йдуть! – почув кроки.

І справді, невдовзі тут стало так людно, як перед тим боєм, коли думали, що артилерія всіх повстанців змішає з землею. Де й узялися жінки та діти, які бігом бігли на площу, куди підходили все нові й нові підрозділи повстанського війська. Сопіли коні, клуби білої пари, вирвавшись із їхніх ніздрів, розліталися в усі боки, за мить уже й вершників за нею не видно.

Радіє старий Карпо, що прийшли сюди повстанці без спротиву. Махає шапкою отаману Савонову, потім штовхає то одного, то другого вершника, аби переказали, що він тут, а не дочекавшись, сам до нього пробирається. І лише коли очі спинилися на червоноармійцях, які бозна-звідки з’явились, умить завмер на місці. Аж за декілька хвилин роззирнувся довкола, намагаючись зрозуміти: що ж насправді діється? А за мить знову вкляк, бо коні чужинців спокійно завертали на їхню центральну площу. Поряд якісь люди, розмахуючи руками, намагалися всіх розмістити, і ніхто тут не стріляв, ніхто не бився, навіть шашку не витягнув.

«Повстанці з червоними… – ледь прошепотів, ніби не думка проскочила, а гарматний снаряд просвистів поряд, такий він був приголомшений побаченим. – Григорій з червоним комісаром ручкається», – його трохи відкритий рот хапав повітря, а очі так і свердлили всіх навколо. Уже й коні близько до нього підійшли, стали просто в обличчя пару випускати, а він ніяк не може з місця зрушити. Коли вдалося відійти убік, аж зрадів, що не потовклися по його кістках копита мародерів, яких у цьому місті ще не забули. «Повстанці з червоними…» – як не підганяв себе тікати звідти, а голова все одно озиралася.

– Невже не раді зустрічі? – почувши голос Григорія біля свого вуха, аж стрепенувся. Та коли отаман, скочивши з коня, виструнчився перед ним, на радощах про все забув, тільки ненадовго – за мить його очі знову були повні відчаю і гніву.

– Я все поясню… – Григорій хотів обняти старого запорожця, але спинився на півслові. – Так треба на цьому етапі, – проказав, аби хоч якось виправдатися. – Так вирішили… – і знову не договорив до кінця.

– Виходить, ти й досі своїх есерів слухаєш? А вони крутять тобою, як циган сонцем, – дід би й культею його вдарив, такий був на нього сердитий. Та замість того лише стукнув нею об мерзлу землю, а отямившись, замовк. На нього з сумом і прихованою тривогою дивилися стомлені очі отамана Савонова. – Прости старого дурня, – кинувся, як до рідного онука, обняв його і витер холодною рукою свої мокрі очі. – Як багато днів важкої боротьби… Як багато безсонних ночей… Невже все марно? – ледве проказав, відвертаючи обличчя. – Минулого разу, коли вони змушували тебе воювати проти української влади, ти витримав нейтралітет. Чому ж тепер їх послухав? – допитував, як батько дитину.

– Не знайшов іншого виходу, та й багато отаманів до них приєдналися, треба ж якось білих генералів спинити. До того ж призначили мене комендантом міста і всього повіту, – здається, не без задоволення повідомив таку новину. – То й тут я мушу порядок тримати.

– Невже? Не може бути! – спалахнула радість у Карпових очах, але знову лише на мить. – Це враховуючи твою роль у боротьбі проти німців, гетьманців та поміщицького режиму, – вважав, що Григорій уже давно заслужив право займати ту посаду, тільки не від такої влади. – Ще чи втримаєшся, бо вони з обману починають: пропустили поперед себе повстанців, аби всі думали, що українську владу прогнали самі українці. А завтра скажуть, що тут розпочалася громадянська війна, а вони й непричетні, прийшли сюди лише з миротворчою місією. Коли від свого патлатого наброду на броньовиках відхрестилися, сказавши, що то були якісь партизани, то зараз тим паче. Кумекаєш? – сам знову придивлявся до його очей. – Що завгодно вигадають, аби ніхто не сказав, що вони окупанти, – вважав, що він їх уже розкусив. – І їм можуть повірити; хіба ж під силу зараз зрозуміти, що в Україні відбувається, – навіть за голову схопився, неначе по ній хтось бив не молотком, а важким обухом. – То ти того командира в повітову управу заведеш, чи він тебе? – усе ж не стримався від колючки. А не отримавши відповіді, ще одне додав: