Читати книгу - "Коли курява спаде"

Через таку гучну подію ніхто навіть не відчув, що весна вже прийшла.

Щойно зібране в замку макове насіння знову роздали й засіяли ним ще більшу площу.

У родині вирішили, що мені вже слід виїхати з інспекцією по землях родини Мерці[98].

Це — неодмінна вправа для сина туси, коли він стає дорослим.

Батько сказав мені, що я можу взяти із собою будь-кого, крім особистої служниці. Маленька дівчина Тхарна проплакала увесь вечір, однак я тут нічого не міг зробити. Зі свого боку я призначив супроводжувати мене в дорозі двох хлопчиків-прислужників — Соднама Г'ялцена й майбутнього ката Аїра. Інших людей організував мій батько. Керував усім управитель. Команда охоронців із дванадцяти осіб мала при собі кулемет і десять карабінів. Ще з нами їхали конюх, лама, який розумівся на погоді, чоботар, який міг полагодити взуття, і шаман, який перевіряв, щоб у їжі не було отрути[99], окрім них іще був один музика й двоє співаків. Оце була вся наша команда.

Якби не було цієї поїздки, я б ніколи не дізнався, якими широкими є землі родини Мерці. І якби не ця поїздка, я б ніколи не відчув, що значить бути туси.

Куди б ми не прибули, місцеві старости виходили зі своїми людьми зустрічати нас. Ще здалеку вони починали сурмити в сурми й співати пісень. Коли ж ми наближались, увесь цей натовп падав на коліна прямо в куряву, що її здіймали наші коні. Тільки коли я сходив з коня й махав рукою, вони всі разом підводились, знову ж здіймаючи за собою цілу хмару куряви. На початку я постійно давився тією курявою, і тоді підлеглі починали метушливо бити мене по спині й поїти водою. Потім я набрався досвіду й закликав людей вставати з колін тільки тоді, коли сам ставав за вітром. Таким чином, коли натовп підводився й починав обтрушувати свої рукави, порох летів далі від мене. Я сходив з коня й передавав свій карабін Соднаму Г'ялцену. Слід сказати, що цей хлопчисько був до нестями закоханий у зброю, тож коли його руки торкалися карабіна, обличчя в нього починало просто світитися. Коли він, тримаючи зброю напереваги, стояв позаду мене, то навіть дихав важче, ніж зазвичай. І коли я, разом з усім своїм почтом, насолоджувався приготовленими для нас смачними стравами, він нічого в рот не брав, а стояв позаду мене з карабіном напереваги.

Місце, де ми приймали вітання, завжди облаштовувалося на широкому моріжку, неподалік від поселення старости. Там ми спеціально встановлювали намет і приймали поклони, страви, пісні й танці, а староста в той же час знайомив нас із важливими особами серед своїх людей. Наприклад, зі своїм управителем, з головами підлеглих йому поселень, з воїнами, які особливо відзначились у боях, з поважними літніми людьми, майстрами-умільцями, а також, звичайно, із найкрасивішими дівчатами. Я казав їм якісь безглузді речі, які мені здавались абсолютно нецікавими, вони ж вбачали в них смисл. Я що думав, те й казав. Тому й заявив, що всі ці балачки — нецікаві. Однак кульгавий управитель зауважив, що панич не може такого казати, адже побажання родини Мерці й надії родини Мерці не можуть бути неважливими для людей, які проживають на землях цієї родини. Він сказав це в присутності багатьох людей, і мені здалося, що це тому, що він недостатньо мене розуміє. Тож я, стишивши голос, відказав йому:

— Закрий рота! Хоча ми й живемо в однім замку, однак ти не знаєш, що в мене на душі.

Потім я звернувся до тих людей, що стояли переді мною на колінах, і сказав:

— Не беріть мене до уваги, я — той самий дурень у родині Мерці, про якого всі знають.

Їхня реакція на ці слова виявилась у доречному мовчанні.

Коли всі ці справи завершились, я покликав Соднама Г'ялцена сісти й поїсти те, що ми ніяк не могли з'їсти: цілісіньке бараняче стегно, цілий чайник чангу й великий шмат ковбаси. Було й небагато привезених із китайських земель цукерок у барвистих обгортках, які я заздалегідь наказав Аїру-молодшому залишити для нього. З'ївши це все, Соднам Г’ялцен задоволено відригнув і знову зайняв своє місце мого охоронця, тримаючи карабін напереваги. Коли його покликали відпочивати, він навідріз відмовився. Мені залишалось тільки сказати йому:

— Ну тоді йди постріляй. Візьми з собою Аїра й дай йому зробити пару пострілів.

Стріляючи з рушниці, Соднам Г'ялцен теж не жалів себе. Його не цікавили непорушні мішені, він хотів стріляти по живих цілях. Аїр-молодший дуже швидко повернувся й сказав:

— Соднам Г'ялцен пішов у гори на полювання.

Я спитав, чому він не пішов.