Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Привіт, Оленко, ти мене впізнаєш?

— Так, Марино, слухаю тебе, — холодно відповіла.

— Ми так давно не бачилися, хочу запросити тебе на каву.

— А коли? — голос відчутно змінився.

— Якщо не заперечуєш, сьогодні.

— Хіба ненадовго. За годину буду готова.

— Гаразд, — радісно погодилася Марина.

Невеличке кафе наповнював аромат кави і рому.

— Ми так давно не бачилися. Як ти? — запитала Марина.

— Добре, я задоволена. Хіба що бракує часу.

— Не кажи так. Краще нехай його бракує, ніж буде забагато.

— У тебе неприємності? — Олена уважно поглянула на Марину.

— Ні, дуже захотіла тебе побачити.

— А що в тебе нового? Як Олесь, мала?

— Дякую, все гаразд.

Розмова не клеїлася, Марина відчувала, що повинна сказати щось важливе, та з чого почати не знала.

— То які ще новини? — намагалася зрозуміти причину зустрічі Олена.

— Олено, я повинна тобі сказати одну важливу річ, — почервоніла Марина.

— Яку?

— Я бачила Георгія і навіть була у нього вдома.

— Не хочу про нього чути. Минуло вже багато років, і я викреслила його зі свого життя. Сподіваюся, він врешті-решт заспокоївся. Знаєш, я дуже вдячна долі, що так мене люто побила, інакше ніколи б і не здогадалася про свої здібності. Завдяки його зраді я навчилася поважати себе.

— І все ж ти повинна знати.

— Що саме?

— Георгій тебе любить.

— Та невже? — саркастично посміхнулася Олена.

— Він справді любить одну тебе.

— То його справа.

— Ні, все не так просто.

— Звідки ж у тебе така впевненість?

— Сам сказав.

— Мало чого можна наплести.

— Він був добряче п’яний і не контролював своїх думок.

— І навіщо ти це мені кажеш? — сумно запитала Олена.

— Я розумію, що в тебе зараз геть інше життя, однак усіляко буває. Ніхто не знає, що кого чекає. Можливо, складуться обставини так, що доля вас знову зведе разом. Пригадай тоді мої слова, вони допоможуть простягти одне одному руку.

— То коли ви зустрілися? — очі Олени наповнилися слізьми.

— Я їздила у березні до столиці на курси. Ми випадково зустрілися на концерті у філармонії. Він запросив мене до свого помешкання, почастував коньяком, а потім запропонував залишитися на ніч.

— Ось бачиш, а кажеш, що любить мене.

— Не зупиняй, вислухай до кінця. Я спочатку погодилася, навіть тріумфувала. Ніяк йому не могла пробачити, що колись покинув мене, а потім одружився з тобою.

— Я завжди відчувала нещирість з твого боку, — опустила очі Олена.

— Вибач, що була поганою подругою. Мені постійно муляло, що ти зайняла моє місце.

— А зараз?

— Тільки недавно зрозуміла, як глибоко помилялася. Ти — його єдине кохання, і пам’ятай про це.

— Добре, то що ж було між вами далі?

— Далі ми цілувалися. Він був мов запаморочений. Я відразу відчула, що Жорж цілує не мене, а іншу жінку, та коли замість мого імені почав белькотіти твоє, остаточно зрозуміла усе. Вибач ще раз, якщо зможеш.

— І мені вибач, що не відчувала твоєї душі, — обняла подругу Олена, — але… все ж таки, щоби бути відвертими до кінця, скажи, чому саме сьогодні ти зателефонувала?

— Я зустріла одну людину. Йому вдалося заволодіти моїм тілом і моїми думками.

— Ти закохалася?

— Здавалося, що ні, та коли втратила, то дуже страждаю. Соромно визнати, почуваюся, як ображена дитина, яку спочатку приголубили і надарували купу іграшок, а потім усе забрали і вигнали.

— Уяви, що тобі все приснилося.

— Я намагаюся, але чомусь нічого не виходить. Переді мною раптом відкрився світ, яким я колись нехтувала, і одразу замкнувся. Це мучить. Краще б ніколи туди не потрапляти.

— Тобі бракує іншого світу, чи людини, яка тобі його подарувала?

— І те, й інше. Так, ніби вони є одним нероздільним цілим. Душа плаче. Не розумію, чому він від мене відмовився. Це так боляче.

— Ти повинна сама відшукати відповідь. Може, ти більше придумала, ніж було насправді?

— А що є правдою?

— У кожного своя. Мусить бути причина, про яку ти і не здогадуєшся.

— Мені здалося, що якщо розкажу тобі про Георгія, то довідаюсь її.

— Дякую, ти вчинила дуже мужньо, — посміхнулася Олена.

— Знаєш, я дуже втомилася від спогадів.

— Не кожен зміг би так відверто поділитися.

— Я потребувала сповіді.

— Ти хочеш його повернути? — Олена уважно поглянула на Марину.

— І так, і ні. Однозначної відповіді не маю, і це бентежить. Він дуже вольова людина. Я його навіть трохи боюся.

— Хто знає? Мені також здавалося, що Георгій неперевершений, та виявилося все не так. І ти, і я вже знаємо, як його перемогти.

— Він інший. Георгій — Аполлон, а мій знайомий — справжнісінький Зевс.

— Треба думати. Зевса важче здолати.

— Як влучно, — зраділа Марина. — Залишилося перемогти Зевса. Та як?

— Ти й справді цього хочеш?

— Хочу звільнитися.

— Усі ми маємо