Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

— Маємо, але ми весь час глушимо сигнали, — відповів Цюурі. — Якщо цього не робитимемо, ураз станемо беззахисними.

— Якщо ви не дозволите мені поговорити з ними, ви станете беззахисними назавжди! — сказав Валеріан. Він у відчаї озирнувся довкола, і його погляд упав на капсулу «Дестині», що лежала на м’якому піску. Вона була стара, але годилася.

— Лише один дзвінок, — сказав він.

Імператор подивився Валеріанові в очі, а потім кивнув і сказав синові:

— Вони довели, що гідні нашої довіри. Нейтралізуй сигнал.

Зненацька стіна припинила рух.

Капітан Крис кинув погляд на десятки мін, що вони їх приєднали до стіни за кілька хвилин до того. Він зв’язався з генералом Окто-Баром і поінформував його, що вибухівка здетонує на команду останнього.

Спочатку він удивлявся в стіну, яка раптом завмерла, а потім перевів погляд на сотні військових, що лежали на позиціях позаду нього.

— Підрозділ на позиції, — відрапортував він Окто-Барові. — Одначе стіна припинила рух. Там щось відбувається.

По радіо було чути, як Окто-Бар зітхнув.

— Зворотний відлік почався й закінчиться за шість хвилин. Залишайтеся на позиції. Ми намагаємось проаналізувати, що сталося.

Раптом К-Трони схопилися, стали наввипинки, брязнувши рушницями, які тримали в металевих руках, та націлили їх на жменьку загадкових чужинців, що несподівано матеріалізувалися перед ними й спокійно спостерігали за роботами, солдатами та Крисом.

— К-Трони стали в позицію «струнко». Маємо контакт із противником. То ті самі істоти, що викрали командувача.

— Чи подають вони ознаки ворожості? — вимогливо запитав Окто-Бар.

— Насправді, ні, — мав визнати Крис і додав:

— Поки що ні.

«Допоможіть нам. У вас є те, що нам потрібно».

Ці слова чужинця, який помирав, переслідували Окто-Бара з тієї миті, як він уперше їх почув. Він був не в змозі позбутися їх, і ось ці істоти з’явилися знову.

— Пане генерале, — голос Нези втрутився в біг думок Окто-Бара, — я не можу в це повірити, але… ми приймаємо радіосигнал. — Він оглянувся на генерала, його очі розширилися. — 3 модуля «Дестині-2005».

— Що? — Окто-Бар не йняв віри власним вухам.

— То… пане генерале, то наче голос майора Валеріана! — промовив сержант.

Окто-Бар у те повірити не здужав.

— З’єднай мене з ним.

Здавалося, секунди бігтимуть вічно, але врешті-решт пролунало:

— Алло!

То справді був Валеріанів голос. Від здивування Окто-Бар видав звук, що був схожий на короткий гавкіт.

— Майоре!

— Так, пане генерал! — голос був сповнений полегшення. — На зв’язку майор Валеріан і сержант Лорелін! Ми живі, перебуваємо всередині, по той бік стіни. Негайно скасуйте атаку!

— Майоре, — відповів Окто-Бар, ненавидячи кожне своє слово, — я був би радий повірити, що то ви, але я не в змозі прочитати ваш код ДНК, а ви знаєте порядок. Маю одержати підтвердження, що це не введення нас в оману, і що…

— Нема часу на дебільні процедури!

Неза й Окто-Бар перезирнулися. Оцей голос справді звучав так, ніби то була сержант Лорелін.

— Ми тут усередині, біс його бери! І з нами ціла раса істот, яких ви одного разу вже винищили! То Перлини з планети М’юль. Отож скажіть своїм людям, щоб вони відійшли звідси, поки ви вдруге не вчинили геноцид!

Окто-Бар вагався. Він був спокійний розсудливий чоловік, і військовий порядок чудово слугував йому протягом усієї його кар’єри. Але зараз він не знав, що йому робити.

— Так, це справді її темперамент, — поділився Неза спостереженням.

Окто-Бар був змушений погодитися.

— Але… — він почав повільно говорити, дещо приголомшений тим, як починає ставати догори дриґом стільки речей, у правдивість яких він вірив, — планета М’юль була незаселена!

— Ви знаєте, що це неправда! — прокричав Валеріан. — Командувач Філітт був там. Він дав наказ. І то він організував усю цю операцію, щоб знищити тих, що лишилися живими, свідків його помилки. Припиніть операцію!

Неза підійшов упритул до свого командира. Стиха, щоб його не почули на тім кінці, він промурмотів:

— Можливо, це й пояснює те, чому командувач допитував ту істоту.

Усе зійшлося докупи й набуло жахливої, розпачливої ясності, яку навіть зараз Окто-Бар був би радий заперечити.

Але він зупинив зворотний відлік за три хвилини й чотирнадцять секунд до вибуху.

— Відлік зупинено.

Обоє Лорелін і Валеріан зітхнули від полегшення, почувши генералові слова.

— А командувач з вами? — провадив він.

Лорелін і Валеріан ззирнулись, а потім разом підвелися, підняли кволого генерала з підлоги й кинули на сидіння в капсулі. Його голова звисла, і він знову став хропіти.

Валеріан ляснув Філітта по обвислому обличчю, відчуваючи від того, мабуть, більше задоволення, ніж належало.

— Агов! — промовив Валеріан голосно й весело. — Підйом! Тут вам дзвонять.

— Командувачу, — донісся Окто-Барів голос, — ви мене чуєте?

Відповіді не було.

Лорелін ляснула командувача міцніше за Валеріана. Цього разу він похитнувся й прокинувся.

— Уй! — пробуркотів він.

— Давай-но, друже, — сказав Валеріан, — прийшов час посповідатися.

Філітт приголомшено кліпав. Він озирнувся й насупивсь, явно здивований тим, що не бачить генерала. Нерішуче, невиразним голосом, він вимовив:

— Віт… таю!

— Командувачу Філітт, на лінії — генерал Окто-Бар. Ви мене чуєте? Ми не можемо відсканувати ваш код ДНК, але ми встановили, що голосові хвилі належать вам.

Командувач випроставсь і здригнувся. Він зосередив свій погляд і відповів твердим голосом:

— Я чую вас. Що відбувається?

— Ми готові активувати вибуховий пристрій відповідно до ваших наказів, — почувся голос Окто-Бара. — Ви підтверджуєте ці накази, чи