Читати книгу - "Земля"

— Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: «Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити».

Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:

— Як Михайло прийде, то ти будеш мусити йти. А заким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю. — Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав. Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.

— Та я не мушу йти до війська, — сказав.

— Але ж ти сам казав, що мусиш іти.

— Я відріжу собі один палець. або ні — то ти мені даси щось від твоєї тітки з М. — яке зілля, якийсь трунок, щоби мене на той час звалило. Я стану марний, і мене не відберуть. Я не боюся жовнірства, — додав з притиском, — але я не хочу служити. Я там буду волочитися зо два-три роки з гвером, а за той час утрачу найліпшу землю. Мені лише про землю ходить, лише про землю. Все інше мені байдуже. Нас є двоє на ту землю: маємо однакову й добру і слабу дістати.

— В тебе таке саме право, як у нього! — потвердила вона лакомо.

— Таке саме, а може, ще й більше!

Замовкли обоє. Так сиділи якийсь час. Згодом запіяв когут. Було по півночі. Він прокинувся зі своїх гадок, хотів піднятися з місця, але вона вхопила його за руку й затримала.

— Лишися вже тут оцю ніч, — промовила півголосом. — Дома не будеш ліпше спати, як тут.

Він усів на місце, не сказавши ні слова, і обняв й рукою за шию. Вона прошептала йому кілька пестливих слів до вуха і притулилася до нього, мов ласиця, одначе він не всидів довго. Нараз устав, неначе на якийсь внутрішній приказ, неначе його гнало звідсіля щось геть, і, відсунувши її руки від себе, піднявся живо з місця. Його очі почали за чимось то сюди, то туди блукати, а відтак спинилися на пляшці з горівкою. Станув.

— Є ще тут що? — спитав.

А відтак, відкривши ще трохи трунку, приложив пляшку до уст і випив усе до останньої краплі.

— А тепер уже йду! — сказав.

Вона встала за ним, простягнувшися коло нього безшелесне, мов кітка, і випровадила його аж до перелазу. Опісля подали собі руки.

— Не забудь за Анну! — пригадала вона ще востаннє.

— Не бійся! — відповів усміхаючись. Але той усміх споганив його ніжні дитинячі черти до крайності.

«Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я її забуду!» — думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея.

«Побожна! Полізла з мамою на прощу, скавуліла перед усіма іконами, понесла світло та гроші, а тепер — ади! — як кертиці[102], як борсуки лізли десь під землю, аби їх ніхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх!»

Ціле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом відчув він велике вдоволення і несказанну злорадість. Тато і мама докоряли йому за його зносини з Рахірою, мов за проступок, називали найтяжчим гріхом, набивали вуха від рана до вечора прорізними осторогами та грізьбою, що нічого від них не дістане, а он тут пішов старший, звів дурну наймичку і хотів їм у хату ніби невістку впровадити.

Був би майже вголос розсміявся, такою смішною видалася йому оця ціла справа в тій хвилі. «Капітан», як його мати іноді називала, будучий «двірник»!

«Так, таки так! Мама! — говорив у нім якийсь голос дальше. — Вона вже створить очі і сплесне в ручечки, як довідається про те. Буде вже мати собі потіху».

Одначе його серце не сміялось довго. При спогаді про матір замовкло і схолодніло в його душі. Знав. Так як мати не припустить ніколи в хату Анни за невістку, так не прийме й Рахіри ніколи до себе. Ніколи!

Неначе вовчиця, кинеться на нього і буде відривати його від дівчини, коли прийде вже до шлюбу. Відчув інстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбі за його щастя. Ні батько, ні Михайло, ні люди, ніхто інший — лише вона одна! Одна-однісінька вона.

Мимоволі збилися його руки в п'ястуки.

— Мамо! мамо! — просичав ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п'ястуки. Всюди стрічав її. Всюди було її повно! Здавалося, був би її здавив, так дуже станула йому нараз в дорозі і з такою свідомою ненавистю згадав її в ту хвилину.

Його груди піднялися із внутрішнього зворушення і ніздрі задрижали. Був страшний в оцій хвилі. Якби була Марійка його тепер побачила, була б без сумніву сказала: «Тепер він знов якийсь без ладу!» До того гризла й мучила його вічна тривога, що не дістане ніякої землі. Почув себе неначе відкиненим, неначе без вартості й відчув, що не може бути без землі. Але і без Рахіри не міг лишитися.

«Рахіра — або земля!.» — сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме. Всі закутки хати відзивалися до нього, як станув лише на порозі дому. Ба навіть і сама земля мала лише ті одні слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збіжжя, шелестіла кукурудза, перемінялося все в те одно:

«Рахіра — або земля!»

Се випивало його кров і виводило з рівноваги. Під час двох років, коли був приневолений служити їй удвоє стільки, вона прикувала його до себе більше, як батько й мати.

А Рахіра знов говорила: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?»

І справді, з чого їм жити?

А її покинути не приходило йому навіть на думку, не снило навіть. Попросту — не міг бути без неї. Його чоло зморщилося хмарно.

«Рахіра — або земля?.»

А відтак сказав у нім голос виразно й голосно:

«А чому не одно й друге?»

Так, чому ж не одно й друге?

«І одно, й друге!» — заспівало в нім, і він почув нараз вдоволення, немов був уже в посіданні одного й другого дорогого скарбу.

Так, обоїх! Се вистарчало йому. Він лише сього хотів. Се був початок і кінець його мрій і бажань. Оце, власне. І сього хотів він усіми нервами свойого єства, хотів до кінця свого життя. Бажав сього свідомо й несвідомо, лише жив і дихав тим.

Ішов іще полем до бурдея. Ніч була така ясна й