Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ще що?
— Вузькі стегна.
— Ну, це нам не загрожує. Можна приміряти?
Я кивнув, і вона вийшла до лазнички, а за хвилю покликала, купальник сидів на ній як улитий завдяки тому, що бюстгальтер не запинався, а зав’язувався, і вона його тугіше стягнула.
— Вмієш їздити на ровері? — спитав я.
— Ми поїдемо на озеро на ровері?
—Я маю два ровери.
— Я колись їздила. Це далеко?
— Кілометрів п’ять. Там мальовнича околиця.
Я хутенько спакував коц, вино і їжу в наплічник, і ми рушили. Мар’яна дала собі раду з, ровером цілком добре, а що я їй виділив крутішого французького ровера, то вона ще й мене обганяла. В будній день людей на озері було обмаль, ми зайняли вигідну місцинку поруч із кущами, аби мати в потребі і сонце, і тінь. Вода була тепла на поверхні, але глибше огортала холодом, бо з дна били джерела. Потім, лежачи на березі, я запитав, чому вона сказала, що я сам усе зіпсував, коли вона хотіла зі мною кохатися. Мар’яна здивовано зиркнула на мене:
— Я таке говорила?
— Ти й цього не пам’ятаєш? — обурився я, готовий уже сказати їй кілька теплих слів.
— А хіба є ще щось, чого я не пам’ятаю? — здивувалася вона настільки щиро, що я ображено замовк.
— Тільки не ображайся, — пригорнулася вона, — я могла й забути. А до чого я це сказала?
— Ти сказала (цитую дослівно), що не віддалася мені, хоча й хотіла...
— А-а... А ти що на це?
— Я спитав: що тобі завадило?
— А я?
— А ти сказала, що я сам усе й зіпсував. А коли я здивувався, то порадила подумати, бо все дуже просто, і я сам колись здивуюся, що не здогадався. Ну що, згадала?
— Згадала. Це через той острів.
— Який острів?
— Скелястий острів в океані. Ти вибрав острів.
— То це був тест?
— Щось таке... Я засумнівалася, чи готовий ти покінчити самогубством. Ти вибрав мученицьку смерть замість негайної. І я зрозуміла, що ти будеш чіплятися за життя до останнього.
Вона враз посумніла і дрібно закліпала, мов проганяючи сльозу. Я взяв її за руку.
— Знаєш, якщо серйозно, то я думав про твою пропозицію, я мучився нею... Я згадував твої слова, деякі з них мене вражали в саме серце. Коли ти спитала про скелю, то йшлося про вибір, який мушу зробити зараз. Але ти ж мені насправді запропонувала інший вибір: смерть у твоєму товаристві незабаром або смерть від хвороб у похилому віці. Тут обидва варіанти суттєво роз’єднані в часі. Якщо я виберу останнє, то втрачу перший варіант, який ніколи більше не повториться. Ледве чи в похилому віці, передчуваючи наближення емер-ті, я зустріну юну красиву панну, яка запропонує те, що й ти. І я став думати про смерть як про щось таке, з чим я змирився, я став готуватися до неї, але... Але не все мені грає... Мені бракує однієї дрібнички: справжньої причини твого бажання піти з життя. Я думав про це не раз і не знаходив логічного тлумачення. Небажання старіти, хворіти — це мало схоже на правду. На таке зважуються хіба що у зрілому віці, але щоб юнка воліла вмерти у віці, коли до старості ще ого-го як далеко — це неймовірне... Тобто, як бачиш, зосталося одне: переконати мене, що ти маєш і справді поважну причину для того, аби не жити.
Вона якусь хвилю мовчала, мовби збираючись із думками,
і була в цей момент дещо спантеличена... А коли заговорила, голос її був суворим і віддаленим, здавалося, що вона повторює слова, надиктовані їй згори, щораз зупиняючись
і прислуховуючись до нових підказок:
— У мене таке враження, що Бог помилився... помилився, коли давав мені життя... щось Йому пішло не так... і я хочу дати Йому змогу виправитися... Ти не бійся, ми тільки туди й назад... я хочу сказати, що це мов пірнання під воду... ми на хвильку пірнемо у темряву і повернемося знову в цей світ, залитий сяйвом... і він буде ще кращим, ще радіснішим, ще жаданішим... Я хочу випити... — Я налив їй вина, і вона зробила кілька ковтків, очі її світилися якимсь дивним світлом, мовби через промовлені нею слова відкрилася їм неземна таємниця, усмішка на вустах то запалювалася, то гасла. — Одного разу я задумалася, чому покійників називають покійниками. Тому що вони перебувають у спокої. Вони не мерці. То ми мерці. А вони повертаються з короткотривалої прогулянки додому. Я хочу це зробити раніше, ніж мені відміряно. Ми тут транзитом.
Вона крутила в пальцях склянку, і сонячні зайчики стрибали по її обличчі, від цього вона ще більше скидалася на дитину, але те, що вона говорила, було таке далеке від дитячих розмов...
— Ти ніколи не пробував усвідомити, що саме тебе оточує довкола? Ти міг скільки завгодно самозаглиблюватися, але спробуй заглибитися в те, що тебе оточує, і відчуєш жах — так, мовби ти опинився на самому краєчку глибоченної прірви, яка манить і спокушає тебе, аж голова крутиться, і ти врешті починаєш гарячково хапатися руками за будь-що, аби лише втриматися на тому нещасному краєчку, балансуєш руками, як вітряк, для рівноваги... — Тут її голос зазвучав на підвищених нотах, з надривом: — І так щодня, щодня, усе твоє життя — це намагання втримати рівновагу. Але одного прекрасного дня тобі це набридає, і ти дозволяєш своєму тілу хилитися, куди йому заманеться, а потім летиш, летиш...
Склянка в її пальцях завмерла, зайчики опали у траву, вона на мить закусила верхню губу, а коли відпустила, там ще залишався слід від зубів.
— Люди звикли надавати значення кожній дрібниці, кожній речі, яка їх оточує, звикли тішитися безліччю дрібниць, які складають їхнє життя. І за ними не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Весняні ігри в осінніх садах», після закриття браузера.