read-books.club » Дитячі книги » Малий і Карлсон, що живе на даху 📚 - Українською

Читати книгу - "Малий і Карлсон, що живе на даху"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Малий і Карлсон, що живе на даху" автора Астрід Ліндгрен. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 71
Перейти на сторінку:
у темних сінях, причаїлися, мабуть, за одягом на вішалці. Ох, як страшно! Малий присунувся ще ближче до Карлсона.

— Спокійно, тільки спокійно, — прошепотів той. — Скоро вони знов будуть тут.

— Еге ж, як не одне, то інше, — нарікав дядько Юліус. — У цьому домі ніколи не поспиш спокійно.

Нарешті вони вернулися кожне до своєї кімнати, і знов запала тиша. Карлсон і Малий чекали далі під столом. Малому здавалося, що вони сидять там уже цілу вічність. Знов стало чути «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш», звичайно, слабеньке, приглушене, але все-таки воно ясно свідчило, що дядько Юліус і панна Цап уже поснули.

І тоді Філле й Рулле справді тихенько заворушилися. Вони ступали обережно, а перед пасткою спинилися. Чутно було їхній віддих у темряві. Як страшно! Ось вони блиснули своїми ліхтариками — о, то вони також мають ліхтарики! — й заходилися освітлювати передпокій. Малий зажмурився, ніби в такий спосіб міг стати невидиміший. На щастя, скатертина звисала дуже низько, але все ж таки Філле й Рулле могли поткнутися й сюди, де сиділи він, Карлсон і «матінка». Малий зажмурився й затамував віддих. І почув, як Філле й Рулле коло самого столу зашепотіли один на одного.

— Ти також бачив привида? — запитав Філле.

— Ще б пак! — відповів Рулле. — Стояв тут коло стіни, а тепер зник.

— Я вже давно переконався, що в цій квартирі на цілий Стокгольм найбільше привидів, — сказав Філле.

— Б-р-р, ушиваймося звідси.

Та Філле не збирався вшиватися.

— Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.

Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.

— Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу — перечіпляти мотузкою гостей! — сердито бурмотів він. — Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!

Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.

— Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.

Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.

До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з «матінкою». Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув «матінку» з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.

Тепер Карлсон заворушився.

— Ходімо, — шепнув він Малому в саме вухо.

Тоді, тягнучи за собою «матінку» на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.

— Які невчені люди! — сказав Карлсон, зачиняючи двері. — Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!

Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.

— Не забувай про десять тисяч крон, — сказав Філле. — І знай, що я не дам себе залякати жодному привидові!

Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався.

— Тепер вони в Юлія Любиказки, — сказав нарешті він. — Гей-гей, треба трошки попоратись!

Він зняв з «матінки» ремінця і обережно поклав її в ліжко.

— Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! — сказав Карлсон, вкриваючи її та підтакуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого. — Глянь, правда ж, вона золотко? — сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.

Малий здригнувся. «Матінка» хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру аж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. «Мабуть, щоб матінка не змерзла», — хихочучи, подумав Малий. Тепер «матінки» не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.

— Гей-гоп, Малий, — сказав Карлсон, — тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.

— Де? — занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з «матінкою». — Як же я ляжу на ліжко, коли там…

— Авжеж, зате ляжеш під ліжко, — відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.

Малий і собі чимдуж поліз за ним.

— Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів, — сказав Карлсон.

— А шпигуни хропуть якось особливо? — вражено запитав Малий.

— Авжеж, вони хропуть так підступно й небезпечно, що можна збожеволіти. Ось як: «Е-е-е-г! Е-е-е-ег!»

Шпигунське хропіння грізно гуло, здіймалося вгору, спадало вниз, переходило в мурмотіння. Воно справді здавалося підступним і небезпечним. До того ж було дуже голосне. Малий захвилювався.

— Тихо! Бо прийдуть Філле й Рулле.

— Еге ж, саме на це й треба шпигунського хропіння, — пояснив Карлсон.

Тієї миті Малий почув, як хтось узявся за клямку. Двері прочинилися, просмикнулося світло, а за ним навшпиньки зайшли Філле й Рулле.

Карлсон і далі хропів підступно й небезпечно, і Малий у розпачі замружив очі. Хоч, властиво, міг не замружувати, бо його не видно було. Укривало звисало до самої підлоги, ховаючи і його, і Карлсона від настирливого світла й пильного ока. Карлсон саме на це й розраховував.

— Е-е-е-ег! — хропів він.

— Нарешті ми втрапили, — стиха сказав Філле. — Так дитина не хропе, це, мабуть, він. Глянь на цей товстий вальок під укривалом! Це напевне він.

— Е-е-е-ег! — злісно захропів Карлсон.

Йому не сподобалося, що його назвали товстим вальком, видно було з хропіння.

— Ти наготував кайдани? — спитав Рулле. — Найкраще накласти їх, поки він прокинеться.

Ледь зашурхотіло покривало, тоді Філле й Рулле важко засопіли. Малий здогадався, що вони зустріли моторошну посмішку страшної, смертельної мумії, яка лежала на подушці. Та, мабуть, вони вже звикли до неї, а може, й справді стали не такі лякливі, бо ні зойкнули, ні втекли, тільки важко засопіли.

— Тьху, та це просто лялька! — сказав Філле трохи спантеличено. — І яка ж паскудна, хай їй грець! — додав він і, мабуть, знову накрив мумію, бо укривало зашурхотіло й лягло на своє місце.

— Тоді поясни мені, — сказав Рулле, — як вона тут опинилася? Адже допіру вона була в передпокої, хіба ні?

— Авжеж, була, — зачудовано відповів Філле. — А потім: хто тут хропів?

Але їм не пощастило

1 ... 62 63 64 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий і Карлсон, що живе на даху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"