Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

— Справді, тоді й нам буде легше працювати. Так і зробимо, — відповів Літератор.

— Робіть, що хочете, — сказав я. — Та поки надійде ордер про арешт, я — вільна людина. Буду сидіти дома, як отримаєте ордер — приїжджайте по мене. А тепер мені все одно, я йду додому. Бо тут з вами можна здуріти.

— Ми можемо вас тимчасово затримати, поки надійде ордер на арешт, — сказав Літератор. — Не сумнівайтесь, такий закон існує.

«Принесіть Звід законів і покажіть мені, де це написано!» — збирався я сказати, але в цю мить моя енергія остаточно вичерпалася. Я знав, що агенти поліції блефують, але почувався надто виснаженим, щоб їм протистояти.

— Я зрозумів, — сказав я, примирившись. — Перепишу, як ви сказали. А замість цього дозвольте подзвонити.

Рибалка підсунув до мене телефонний апарат. Я ще раз подзвонив Юкі.

— Я все ще в поліції, — повідомив я. — Схоже на те, що пробуду тут до вечора. А тому й сьогодні, мабуть, не зможу приїхати. Вибач.

— Ви все ще там? — здивовано спитала вона.

— Якесь безглуздя! — сказав я першим.

— Це ж ненормально! — сказала Юкі. Про те саме іншими словами.

— Що ти зараз робиш? — спитав я.

— Нічого особливого, — відповіла вона. — Лежу, слухаю музику. Журнали почитую. Печиво жую.

— Гм-м-м… — промимрив я. — В усякому разі, як виберуся звідси — подзвоню, добре?

— Добре, якщо виберетеся, — байдужим тоном відповіла Юкі.

Обидва агенти поліції, знову наставивши вуха, уважно прислухалися до моєї телефонної розмови. А проте й цього разу нічого особливого не дізналися.

— Ну що ж… В усякому разі, пора обідати, — сказав Рибалка.

На обід була гречана локшина. Така довга, що досить підхопити її паличками і підняти до рота, щоб вона обірвалася. Схожа на рідку їжу для пацієнтів лікарні. І відгонила невиліковною хворобою. Та оскільки обидва агенти наминали її з апетитом, то й мені довелося їх наслідувати. Після локшини Літератор знову приніс теплуватого зеленого чаю.

Друга половина дня спливала спокійно, як застояна вода у глибокій ріці. Тишу в кімнаті порушувало тільки цокання годинника. Іноді із суміжної кімнати долинав телефонний дзвінок. Я виписував на папері для листів ієрогліф за ієрогліфом. Поки писав, агенти поліції навпереміну, один по одному, відпочивали. Часом обидва виходили в коридор і про щось перешіптувалися. А я все сидів за столом і мовчки водив кульковою авторучкою по аркушах паперу. Переписуючи зліва направо беззмістовний текст. «Десь о шостій п’ятнадцять я вирішив повечеряти, добув з холодильника конняку…». Повне виснаження. «Ти розпускаєш рюмси, — сказав я сам собі. — Зовсім собою не володієш. Робиш усе, що тобі кажуть. І жодного слова не писнеш…».

«Та це ще не все», — подумав я. Я справді трохи ослаб. Однак найгірше те, що я не впевнений у собі. А тому не можу опиратися насиллю. Хіба я справді правильно роблю? Хіба не мав би допомогти розслідуванню, чесно все розповівши, замість того, щоб вигороджувати Ґотанду? А я брешу. Будь-яка брехня — річ неприємна. Навіть якщо хочеш захистити друга. Себе самого я можу заспокоїти — мовляв, уже нічим не вдасться воскресити Мей. Тільки от опиратися мені несила. А тому я мовчки далі переписував протокол. І до вечора встиг переписати двадцять аркушів. Писання кульковою авторучкою малих ієрогліфів упродовж тривалого часу — важка робота. Поступово почало ломити зап’ястя. Обважніли лікті. Заболів середній палець правої руки. В голові потьмарилося, і в тексті з’явилися помилки. Я їх закреслював і на цьому місці залишав відбиток великого пальця. Душа впадала в розпач.

На вечерю знову принесли бенто. Їсти майже не хотілося. Я випив зеленого чаю, і мене занудило. У туалеті я подивився в дзеркало — і не впізнав себе.

— Результатів ще нема? — спитав я у Рибалки. — Результатів експертизи відбитків пальців, залишених речей та анатомічного розтину трупа?

— Ще нема, — відповів він. — Доведеться ще трохи почекати.

До десятої вечора з гріхом пополам я переписав ще п’ять аркушів й опинився на межі своїх фізичних можливостей. «Більше ні одного ієрогліфа не зможу написати», — подумав я. І сказав це вголос. Рибалка знову відвів мене в камеру. Я там заснув як убитий. З повного байдужістю до того, що не почистив зубів й не перемінив одягу.

Вранці я знову поголився електробритвою, випив кави, закусив ріжком. І подумав: «Залишилося ще п’ять аркушів». Через дві години я їх переписав. Після того на кожному аркуші акуратно поставив підпис та відбиток великого пальця. Літератор усе це перевірив.

— Тепер ви мене відпустите? — запитав я.

— Як відповісте ще на кілька запитань, то зможете піти, — відповів Літератор. — Не турбуйтесь, запитання прості. Бо оце пригадалося, що дечого не вистачає…

Мені перехопило подих.

— І це, звичайно ж, доведеться запротоколювати?

— Авжеж, — відповів Літератор. — На жаль, державна установа без цього не може обійтися. Документ — це все. Нема документа з печаткою — все одно що нема нічого.

Я натиснув пальцями на скроні. Здавалося, ніби в них залізло щось тверде й чужорідне. Проникло хто-зна-звідки і в голові розпухло. І тепер його вже не можна витягти. Пізно. Якби похопився трохи раніше, то витяг би. Як жаль!

— Та ви не турбуйтеся! Це не забере багато часу. Швидко скінчиться.

Коли я насилу почав відповідати на нові безглузді запитання, в кімнату зайшов Рибалка й викликав Літератора в коридор. Там вони довго про щось навстоячки шепталися. А тим часом, відкинувшись на спинку стільця, я задер голову догори і взявся розглядати плями від чорної плісняви в кутку стелі. Пліснява нагадувала лобкове волосся на фотографії трупа. З кутка стелі вона тяглася уздовж тріщин по стіні у вигляді окремих цяток, як на стародавніх фресках. Мені здавалося, ніби впродовж десятиліть ця пліснява всотала в себе запах тіла й поту людей, що побували в цій кімнаті. І саме тоді я подумав, що вже дуже давно не бачив зовнішнього світу. Не слухав музики. Яке жахливе місце!.. Кімната, в якій, не гребуючи ніякими засобами, намагаються вичавити з людей самолюбство, почуття, гордість і віру. Не залишаючи на тілі видимих ран, людьми понукають психологічно, волочать ходами бюрократичного лабіринту, схожого на мурашник, та використовують до останку їхні тривоги та побоювання. Позбавляють їх сонячного світла, годують харчовими покидьками. І змушують пітніти. Ось так і народжується пліснява…

Я поклав обидві руки на стіл, заплющив очі й подумав про засніжене місто Саппоро. Про велетенський готель «Дельфін» і дівчину з реєстратури. Цікаво, що вона зараз робить? Все так само стоїть за конторкою із завченою усмішкою на устах? Мені раптом захотілося зателефонувати їй прямо звідси.