Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Це що — звичка, традиція така? — питає Мері.

— Ні, — каже Таумі. — Швидше його примха. Ходімо. Поснідаємо. Хоча… Що ж мені робити з цим дарунком?

— Він вас налякав?

— Здається.

Таумі приймає рішення: покласти череп Туммі Маліколоне до сейфа. Звідти вона не вибереться. Та вже коли кладе, їй раптом здається, що з темних глибин черепа долинає глухий стогін, якесь благання.

«Дурня», — думає Таумі.

Ось він, череп, зникає у пащі сейфа. Він старий, кістки, здається, от-от розсиплються. Яка від нього може виходити небезпека?

І раптом перед очима Таумі майнула блискавка.

«Я знаю, що робити з черепом», — подумала вона.

— О, Мері, — сказала вголос.

— Так, моя пані…

— Ти ще не вийшла заміж?

— О ні, — майже простогнала Мері.

Вона добре знала ніде не означену умову: всіх, хто працював із Таумі, особливо служниці й працівниці жіночого роду, мали бути поза шлюбом. Принаймні офіційно. Дівчата, котрі відважувалися пов’язати себе узами Гіменея, негайно звільнялися.

Ходили чутки — так має тривати, доки сама Таумі не вийде заміж. А вона не поспішала.

— У тебе є бойфренд?

— Так, моя пані.

— Постійний?

— Так. Вже другий рік.

— Він хоче на тобі одружитися?

— Так. Але…

— Ти боїшся мого гніву?

— Моя пані, — прошелестів зляканий голос Мері.

Вона була не красунею — красунь біля себе Таумі не терпіла — але доволі симпатичною. Сірі виразні очі, струнка, аж занадто худа фігурка. Донька одного з не надто впливових кутюр’є, котра чомусь так хотіла служити в Таумі. Їй, здається, тридцять два.

— Значить — боїшся, — сказала Таумі.

Ледь не промовила — це добре. Ні, вона стала інакшою. Інакшою? Вона? Після цієї дурної поїздки?

— Я дозволяю тобі вийти заміж, — сказала Таумі. — Запросиш на весілля. Скажімо, на Різдво. Але до того познайомиш мене зі своїм нареченим.

— Дякую, моя пані.

Перш ніж Таумі реалізувала задумку, що блискавкою пронизала її, вона здійснила кілька невідкладних справ. Найперше зателефонувала до модельки Іветти Сімпсоні й психоаналітика Джеймса Річардсона. Іветта відповіла, але вибухнула монологом, пересипаним добірною лайкою, в якій переважали італійські слова. Вона тепер щаслива, дуже щаслива, у мене є коханий, звичайний італійський хлопець, ми вдвох будуватимемо великий дім, це справжнє людське щастя, тобі недоступне, чуєш, американська суко?

— Я рада. Чао-какао, — сказала Таумі.

Вона всміхнулася і зовсім не розпасіювалася. Монолог свідчив — з Іветтою все гаразд. Вона нічого собі не заподіяла, і їй ніхто нічого не вчинив.

Другим був дзвінок до Річардсона. Він признався: місяців два у нього на душі було дуже тривожно. Притому тривога була начеб і безпричинною, народжувалася несподівано, невідомо звідки, наростала аж до такої межі, що йому хотілося кілька разів покінчити життя самогубством. Він ледве пересилював спокусу піти з цього світу. Навіть, коли починала наростати тривога, але ще міг себе контролювати, припинав ланцюгом до ліжка або стола. Один раз він навіть посунув стола аж до вікна, та не стачило сили відірватися, а ключа завбачливо викинув. Потім такі приступи несподівано зникли.

— Коли це сталося? — спитала Таумі.

Річардсон назвав приблизну дату, і Таумі розуміла, що це сталося після того, як вона дала згоду на поїздку до тієї Юкрейни. По череп. По череп білої відьми. Отже, старий Джавіртан чи його підручні все передбачили, прагнули нейтралізувати й психоаналітика.

— Старий підлий шолудивий пес, — сказала спересердя Таумі. — Ні, це я не вам, любий Донні. Ви ще зовсім не старий. І, тим більше, не шолудивий. Це я тому, хто хотів заподіяти вам зло.

— Зло минуло, — сказав Джеймс Дональд Річардсон. — А лишилося нездійсненне бажання.

Таумі знала, на що він натякає. Знала про його таємну закоханість. Колись вона була один раз близькою з Донні. Один. А далі щось утримувало, хоча психоаналітик був доволі привабливим чоловіком. Бажання лишатися для нього мрією, нездійсненним бажанням? Таумі добре засвоїла й цю науку, цей метод влади над чоловіками.

Бідний Джиммі-Донні! Що вона могла зробити тепер, коли у неї був Костья?

Костянтин Бранніков нагадав про себе того ж дня. Він уже в Москві, успішно вирішив усі свої справи в Японії і на Далекому Сході. Він запрошував свою любу дівчинку до рашенської столиці. Як його персональну дорогоцінну гостю і як гостю — уяви собі — наших президента і прем’єр-міністра. Вони дізналися, що така відома, прекрасна суперзірка Таумі Ремпбелл побувала в якомусь там Києві, центрі якоїсь Малоросії, й трохи ображені. Чому не в Москві? Отож. Негайно збирайся, я тебе чекаю… Ми тебе чекаємо.

— А мене не з’їсть там ваш рашен ведмідь? — пустотливо спитала Таумі.

— Що ти, що ти, — аж злякався Костья. — Він буде засліплений твоєю красою.

— Он як… А у вас… Чому ваш містер президент поцікавився саме у тебе…

— Про тебе, моя красуне?

— Так.

— Ну, в нас влада знає про всіх. До того ж про наш роман тепер пишуть, здається, всі газети.

— О, я знаю, — сказала Таумі. — Я бачила репортаж про нашу подорож до пірамід. Ці папараці…

— І не тільки, — у слухавці почулося зітхання.

І Таумі таки побувала в Москві. Правда, це сталося не відразу — після весілля Мері і її коханого Роберта, після зимового показу мод.

Після приїзду Кості до Нью-Йорка.

Збентежений і трохи зляканий Костя. Чого він боявся?

А ще була її поїздка на Гаїті. Могила Ліонеля на закинутому цвинтарі. Заросла бур’яном.

І стара-престара тітонька Габі, яка туди привела.

— Господи, чи це ти справді, моє янголятко…

Геть вицвіла, напівсліпа жінка, яка пам’ятала, виявляється, маленьку Таумі. Таумочку. Смішне норовливе дівча.

Дві покладені квітки до напіврозбитого хреста з грубого каменю.

— Прости, Ліо…

Єдине, що вона могла сказати. Замовити новий пам’ятник у старого майстра Франсуа.

— Заплющ очі, сонечко…

— І відкрити ротика?

— Ні, просто заплющ. Простягни долоньку.

Мишеня. Її зойк.

Господи, Ліо, чи ти був на цьому світі? Чи не сон її життя взагалі? Може, те, що вони переживали разом з братом, і було єдино справжнім у її житті?

І ще вона побувала на могилі Джавіртана Тампереств'є. Він заповідав не ставити надгробка і жодних пам’ятників. Нехай могила зрівняється з землею.

«Дивне бажання для людини, яка хотіла стати володарем світу», — подумала Таумі.

Чи він вирішив — або володар цього світу, або ніхто? Той, хто зникає назавжди…

Лишилися квіти на горбику землі.

І думка: невже всі старання Джавіртана були тільки для того, аби вона з тим дивним чоловіком — Джоном —