Читати книгу - "Коли ти поруч"

– Речі можеш залишити в мене вдома, – відповіла жінка, а потім схаменулася, ніби щось згадала: – Якщо не хочеш у відділення, то переїжджай до мене і живи. Адже я сама… У мене однокімнатна квартира, але хіба нам не вистачить місця? Тісно, але затишно, адже так?

– Спасибі вам, Маргарито Іллівно, але вибачте, я не можу прийняти вашу пропозицію, – не вагаючись, відповіла Даша, згадавши про те, що не раз була мимовільним слухачем стогонів болю, що доносилися з кабінету завідувачки. І хоч вони жодного разу не говорили про онкологічну хворобу Маргарити Іллівни, обидві знали, що це для обох не є таємницею.

– Давай поїдемо у відділення, – Маргарита Іллівна обняла Дашу за плечі. – Прошу тебе.

– Прошу вас, не відправляйте мене в лікарню, – Даринка благально подивилася в очі жінки. – Там не буде вас, моїх хворих, які чекають на літературні вечори…

– Поки ти будеш там, я можу почитати їм вірші. Можеш навіть на якийсь час дати свої книги, зошити.

– Не можу, вони – моє життя. І ви – моє життя. І турбота про цих людей – теж моє життя. Я не можу зараз у відділення, – тихо сказала Даша. – Я боюся залишитися сама, без усього цього. Я просто там не виживу… Я не повернуся звідти.

– А тут жити легше? – стримуючи сльози, запитала жінка й погладила худенькі плечі дівчини.

– Поки що поживу тут, підлікуюсь, а там… Далі видно буде. Я ще не все зробила. Вже весна, а я обіцяла Андрієві за його проектом зробити озеленення прилеглої території, насадити квітники. Для цього ще треба знайти спонсора.

– Тобі самій треба ще знайти спонсора для лікування.

– Де його знайдеш? Лікування всіх хворих вони не сплатять. А от зробити добру справу для всіх недужих хоспісу – можу пошукати охочого.

– Домовмося так. Ти тільки тимчасово, запам’ятай, тимчасово побудеш у хоспісі. Заберемо твої речі з квартири, і будеш лікуватися тут. Сама розумієш, що у нас не спеціалізоване відділення для лікування СНІДу, у нас є не всі ліки, які зараз потрібні тобі. Я кину заклик і організую збирання коштів серед медпрацівників на твоє лікування. Але ти повинна мені обіцяти, що видерешся, вилізеш, видряпаєшся звідси з останніх сил. Тільки не залишайся тут назавжди, – Маргарита Іллівна уткнулася обличчям у волосся Даринки, щоб та не бачила її вологих очей. – Прошу тебе, моя дівчинко.

– Спасибі вам. Саме тут я зможу видряпатися.

– Обіцяєш?

– Клянуся! – посміхнулася Даша, притискаючись міцніше до грудей Маргарити Іллівни.

…Даші дуже захотілося побачити матір. Вона сама не знала, коли з’явилася у неї ця причеплива думка, що останнім часом не давала їй спокою ні вдень, ані вночі. Можливо, таке бажання виникло після того, як вона зрозуміла, що вже фізично не зможе дістатися батьківського гнізда, хай навіть їй це дозволять. Образ матері їй увижався у снах, її обличчя вона бачила у випадкових перехожих, які пробігали за вікном, відчувала маму десь поруч, зовсім близько. Чомусь саме матір, а не батька, не брата Даринці закортіло побачити якомога швидше, і вона зважилася зателефонувати матері й попросити приїхати до неї. Даша сказала, що лежить у лікарні, її ніхто не відвідує, що дуже сумує за матір’ю.

– Я приїду, дочко, – поплакавши у трубку, відповіла мати. – Як тільки випаде вдалий момент. Нічого не говоритиму батькові, та й ти не зізнавайся.

– Я буду чекати, – сказала Даша. – Приїжджай, будь ласка, швидше.

Мати приїхала через два дні. Вона не впізнала в худій, з однотонно жовтими руками і запалими щоками дівчині свою Дашу, колись веселу, життєрадісну, з ямочками на щоках.

– Господи, Твоя воля, – завила мати і кинулася до Даринки. – Що ж таке з тобою, дочко, сталося?

Даша обійняла матір. Вона рідко мала таку можливість навіть раніше, але саме зараз дівчина зрозуміла, як мати їй дорога, як вона потребує її підтримки, як нудьгувала за час розлуки. Як же її бракувало Даші!

– Мамо, мамо, матусю, – повторювала Даринка ці слова, що приємно пестили слух, співуче, на різні лади, і вони звучали по-різному: то ніжно-лагідно, то дзюркотливо-співочо, то щиро, то плавно лилися, ніби лірична пісня. – Мамо, мамуню, моя мамочко, матусю.

Давши волю сльозам, жінка виплакалася й втерла хусточкою червоні очі.

– Дариночко, я не знала, що… ти так погано виглядаєш.

– Усе нормально, мамо. Таке трапляється. Іноді люди хворіють, потім лікуються. Головне, що ти приїхала. Я так рада, мамо.

– Я тобі поїсти привезла багато чого смачненького. Цілу ніч не спала, всього наготувала: і млинців із сиром і сметаною, і голубців, і домашніх котлет, і молочний кисіль з полуницею у власному соку.

– Я тут харчуюся.

– Я й бачу, яке вам харчування дають. Напевне, котлети соєві та каша пшенична на олії? Я там і масло домашнє збила, і картоплю, тушковану з м’ясом, узяла. Навіть привезла сиру картоплю, капусту, цибулю, моркву.

– Навіщо мені тут сира картопля?

– Не тут, потім, донечко, потім забереш додому, будеш готувати. Ти не переживай, я ще приїду і привезу, що треба.

– А як же тато?

– Хай каже, що хоче, а я приїду.

– Не побоїшся?

– Мені вже боятися нічого. Знаєш Павлюкову Тоньку?

– Пам’ятаю. Вередлива така тітка.

– Так от ця Тонька посміла мені сказати просто у вічі, що ти – шаболда, тому й захворіла на СНІД. Так я як накинулася на неї з держаком від совкової лопати, трохи хребет не перебила! Її дочка в Москву поїхала, начебто як на заробітки. Все село знає, що повією вона там працює, а Тонька гне своє: «На ринку овочами торгує». Якими овочами?! І вона мені сміє в очі моєю дочкою тикати! На свою б лахудру подивилася!

– А тато як там?

– А тато твій соплі розпустив. Став випивати часто. Зберуться мужики, ти ж знаєш, як це в селі буває: один приніс випити, другий – додав, і пішло-поїхало, а потім починають йому шпильки пускати, розкажи, мовляв, признайся, де донька заразу підхопила. Інший би у диню заїхав так, що з очей би іскри посипалися, а він своє горе горілкою заливає. Тьху! Гидко слухати і дивитися на нього! Слимак! Я йому так і сказала!

– Так і сказала? – посміхнулася Даринка.

– Так! Прямо в очі випалила! – мати гордо стиснула губи і склалала руки на грудях.

– Розкажи мені про брата.

– Все у них добре, дочко, слава Богу, – зітхнула мати.

– Переказуй їм усім великий привіт. Скажи, що я на них не ображаюся. Чому вони мені не дзвонять?

– Не знаю, дочко, нічого не