Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Вона прочитала один, два, три журнали. Нарешті оголосили її рейс після майже вічності, перебутої у вестибюлі аеропорту, й вона сіла в літак. Вона ще уявляла собі знамениту сцену, в якій, коли вже застібають паси, вона відчуває на своєму плечі руку, обертається, а він стоїть біля неї, усміхнений.

Та нічого не сталося.

Вона спала протягом того короткого часу, який відокремлює Женеву від Парижа. Вона не мала часу подумати, що скаже вдома, але знала: її батьки будуть задоволені, коли їхня дочка повернеться з грішми, яких вистачить на купівлю фазенди та на цілком забезпечену старість.

Вона прокинулася від поштовху, коли літак торкнувся злітної смуги колесами. Він довго вирулював до місця висадки, стюардеса підійшла сказати, що Марії треба буде перейти на інший термінал, тому що літак на Бразилію відлітає з терміналу Р, а вона зараз висяде на термінал С. Але хай вона не турбується, вони прилетіли вчасно, попереду ще багато часу, а якщо вона сама не знайде дороги, то наземний персонал залюбки в цьому їй допоможе.

Поки літак наближався до місця висадки, вона думала, чи варто їй провести день у цьому місті, хай навіть лише для того, щоб зняти кілька фотографій і потім розповідати знайомим, що вона відвідала Париж. Зрештою, їй потрібен час, аби подумати, побути на самоті з собою, заховати якомога глибше спогади про минулу ніч, але заховати так, аби вона завжди могла до них повернутися, коли їй треба буде почути себе живою. Атож, перебути день у Парижі — чудова думка; вона запитала в стюардеси, коли буде наступний рейс на Бразилію, якщо вона не летітиме в цей-таки день.

Стюардеса попросила показати їй квиток, висловила великий жаль, але то був тариф, який не дозволяв змінювати розклад пересадок. Марія стала себе втішати, сказавши собі, що ходити по такому гарному місту самій-одній — це лише навіяти собі смуток. Їй пощастило опанувати себе й зберегти холоднокровність та силу волі, вона не стане псувати собі настрій гарними краєвидами та тужливими спогадами про когось.

Вона висіла з літака й пройшла поліційний контроль; її багаж буде відразу перевезений до іншого літака, тож нема чого турбуватися. Двері відчинилися, пасажири стали виходити й обійматися з друзями або родичами, людьми, які прийшли їх зустріти, з жінкою, матір’ю, з дітьми. Марія вдала, ніби це її жодною мірою не стосується, водночас подумавши про свою самотність; але цього разу з нею була її таємниця, її мрія, тож самотність тепер буде для неї не такою гіркою, а життя не таким тяжким.

— Париж завжди буде.

Ці слова промовив не екскурсійний гід. І не шофер таксі. Її ноги затремтіли, коли вона почула цей голос.

— Париж завжди буде?

— Це фраза з фільму, який я дуже люблю. Ти б хотіла подивитись на Ейфелеву вежу?

Авжеж, хотіла б. Дуже хотіла б. Ральф тримав у руці букет троянд, а його очі променилися світлом, тим самим світлом, яке вона бачила в перший день, коли він малював її, а холодний вітер заважав їй позувати з приємністю.

— Як ти встиг прибути сюди раніше за мене? — запитала вона тільки для того, щоб оговтатися від несподіванки, — його відповідь не мала для неї найменшого інтересу, але їй потрібно було трохи часу, щоб перевести дух.

— Коли я тебе знайшов, ти читала журнал. Я міг би просто підійти до тебе, але я романтик, невиліковний романтик, тому вирішив, що ліпше буде вилетіти першим рейсом на Париж, погуляти трохи в аеропорту, зачекати три години, безліч разів переглядаючи розклад авіарейсів, купити тобі квіти, сказати фразу, яку Рікі каже своїй коханій у фільмі «Касабланка», і уявити собі твоє здивоване обличчя. І переконати себе в тому, що саме цього ти хотіла, що ти мене чекала, що будь-яка рішучість і будь-яка воля на світі не зможуть перешкодити коханню час від часу змінювати правила гри. Не так уже й дорого коштує бути романтиком, як у фільмах, тобі не здається?

Вона не знала, здається їй це чи ні, але ціна романтичної поведінки цікавила її менш усього — хоч вона й знала, що зовсім недавно познайомилася з цим чоловіком, що вони вперше покохалися лише кілька годин тому, що він відрекомендував її своїм друзям лише вчора, що він уже бував раніше в тому кабаре, де вона працювала, і був двічі одружений. Ці характеристики аж ніяк не малювали особу цілком безгрішну. З другого боку, вона мала досить грошей, аби купити собі фазенду, мала попереду свою молодість, а за собою — великий життєвий досвід, велику незалежність душі. Але навіть за такої ситуації, позаяк доля завжди робила вибір за неї, вона вирішила, що ризикне ще раз.

Вона поцілувала його, анітрохи не переймаючись тим, що відбудеться після того, як на екрані кіно напишуть «Кінець». Але якщо комусь колись заманеться розповісти її історію, вона попросить, щоби він розпочав її тією самою фразою, з якої починаються всі казки і яка звучить так:

Була собі…

Післямова

Як і всі люди на світі, — а в цьому випадку я анітрохи не боюся широкого узагальнення, — я з запізненням відкрив священне значення сексу. Моя молодість збіглася з часом екстремальної свободи, з важливими відкриттями та великими надуживаннями, після чого настав період консервативний, репресивний, коли людям довелося платити високу ціну за ту надмірну свободу, яка залишила по собі досить прикрі наслідки.

У десятиліття надуживань свободою звичаїв (я маю на увазі сімдесяті роки) письменник Ірвінґ Волес написав книжку про американську цензуру, що вдалася до хитромудрих юридичних маневрів із метою заборонити публікацію одного тексту на тему сексу, що мав назву «Сім хвилин».

У романі Волеса книжка, що спричинилася до дискусії про цензуру, згадується досить побіжно, а тема сексуальності з’являється рідко. Я намагався уявити собі, що могло б бути в тій забороненій книжці та чи зміг би я її написати.

Власне, у своєму романі Волес досить часто посилається на ту вигадану ним книжку, проте ці нагадування анітрохи не полегшили завдання, яке я собі вигадав. І справді, які висновки міг я зробити лише з однієї назви (гадаю, що Волес був дуже консервативним стосовно часу, тому я вирішив збільшити його протяжність) та з думки про те, що до сексуальності слід ставитися дуже серйозно, — думки аж ніяк не нової, адже до цієї теми зверталося вже чимало письменників.

1997 року, після закінчення однієї з конференцій у Мантуї (Італія), я знайшов у готелі, в якому мешкав,