Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

руку, а наш багаж минулої ночі вивантажили в іншому місті. Я брат Пітера Вілкса — Гарві, а це — його брат Вільям, глухонімий; він не говорить і не чує, а тепер, коли в нього діє лише одна рука, не може навіть до пуття спілкуватися знаками. Ми — саме ті, за кого себе видаємо; і за якихось кілька днів, коли отримаємо багаж, я зможу це довести. А до того часу я нічого більше не скажу, піду до готелю й чекатиму там.

І вони вдвох із глухонімим пішли геть; а король розреготався і почав знущатися:

— А то як же, він зламав собі руку! Це так схоже на правду, чи не так? Та ще й так зручно для брехуна, якщо він не знає азбуки глухонімих. Багаж у них зник? Ду-у-уже добре! І дуже навіть своєчасно — за таких обставин!

І король знову засміявся, і всі решта теж, крім трьох, чотирьох, ну, від сили, п’яти чоловік. Один із них був той самий лікар, другий — джентльмен зі швидким поглядом, який тримав у руках старомодний матерчатий саквояж. Цей джентльмен щойно зійшов із пароплава і про щось тихенько перемовлявся із лікарем; час від часу співрозмовники поглядали на короля й кивали один одному; це був адвокат Леві Белл, який їздив у справах до Луїсвілла. Третій з тих людей, які не сміялися, був широкоплечим здоровилом — він підійшов ближче і вислухав усе, що казав старенький приїжджий, а тепер слухав, що говорить король.

Коли король замовк, цей здоровило і каже:

— Послухайте, якщо ви Гарві Вілкс, то коли ви приїхали сюди, до міста?

— Напередодні похорону, друже, — відповідає король.

— А коли саме?

— Увечері, за годину чи дві до смеркання.

— На чому ж ви приїхали?

— Я приїхав на «Сьюзен Поел» із Цинциннаті.

— Ну, а як тоді ви опинилися вранці біля мису в човні?

— Мене не було вранці біля мису.

— Брехня!

Кілька людей підбігли до здоровила і почали просити, щоб він поводився більш чемно зі старим чоловіком, до того ж проповідником.

— Та який він, до біса, проповідник! Він шахрай і бреше все! Він був тоді вранці на мисі. Ви знаєте, що мене звати Хайнс і я живу в тих місцях. Ну, так ось, я там був, і він теж там був. Я його бачив. Він приїхав у човні з Тімом Коллінзом і ще якимось хлопчиськом.

І раптом лікар каже:

— Скажіть, ви б упізнали цього хлопчика, Хайнсе, якби ще раз його побачили?

— Думаю, впізнав би. Але впевнений не на всі сто… Та ось же він стоїть — я одразу його впізнав! — і здоровило показав на мене.

Лікар каже:

— Ну, друзі, я не знаю, шахраї двоє новоприбулих чи не шахраї, але якщо оці двоє не пройдисвіти, то вважайте мене дурнем, ось так! По-моєму, треба за ними придивитись, щоб вони не накивали п’ятами, доки ми в цій справі розберемось. Ходімо, Хайнсе, і ви всі давайте з нами. Відведемо цих молодчиків у готель і влаштуємо очну ставку з тими двома. Я думаю, нам не доведеться довго розбиратись — одразу буде видно, що до чого.

Натовп сприйняв цю пропозицію із захватом, хоча друзі короля, можливо, були й не дуже задоволені. Сонце вже котилося на захід. Лікар вів мене за руку і був зі мною досить лагідний, хоча й не випускав мою долоню зі своєї ні на мить.

У готелі ми всі зайшли до великої кімнати, запалили свічки й покликали новеньких. Передусім лікар сказав:

— Я не хочу бути надто суворим до тих двох, але все ж таки думаю, що вони самозванці. Можливо, вони мають спільників, про яких ми не знаємо. І якщо це так, то хіба вони не можуть утекти, прихопивши мішок із золотом, що лишився після Пітера Вілкса? Звісно, можуть. А якщо вони не шахраї, то нехай пошлють когось за грошима і віддадуть їх нам на зберігання до того часу, доки не з’ясується, хто вони такі, правильно?

Усі з цим погодились. Ну, думаю, приперли вони до стіни нашу компанію, та ще й як круто справу повернули! Але король лише подивився на них із сумом та й каже:

— Панове, я був би тільки радий, якби гроші були би тут, бо я зовсім не бажаю чинити перепони чесному, відкритому і всебічному розслідуванню цього неприємного випадку; проте — на жаль! — цих грошей більше нема; можете когось послати, щоб перевірити, якщо хочете.

— То де ж вони тоді?

— Та от, коли племінниця віддала золото мені на зберігання, я засунув мішок у солом’яний матрац на своєму ліжку — не хотілося класти гроші в банк на кілька днів; я думав, що ліжко, доки ми тут, — надійне місце, бо ми не звикли до негрів. Одним словом, я покладався на їхню чесність, бо звик до чесності слуг в Англії. А негри взяли та й вкрали їх того ж ранку, щойно я спустився вниз. На той час, як я продав негрів, я ще не встиг похопитися, що гроші зникли, — так вони і поїхали з ними. І мій слуга це підтвердить, джентльмени.

Лікар та ще дехто сказали: «Дурниці!» Решта, бачу, теж не дуже повірили королю. Один запитав, чи дійсно я бачив, що негри вкрали золото. Я відповів:

— Ні, не бачив, але я бачив, як вони нишком вийшли з кімнати і швиденько пішли геть; тільки я нічого такого не подумав, а просто вирішив, що вони побоялися розбудити мого господаря і хотіли ушитися, доки їм від нього не перепало.

Більше в мене нічого не питали. Раптом лікар повернувся до мене і каже:

— А ти теж англієць?

Я сказав, що так; а він та інші засміялися і кажуть:

— Брехня!

Ну, а тоді вони взялися за це саме розслідування, й тут таке почалось! Години спливали за годинами, про вечерю ніхто не згадував — і думати про неї забули! А вони все розслідували та розслідували, і зрештою так заплутались, що вже ніхто нічого не міг зрозуміти. Вони примусили короля розказати все по-своєму; а тоді приїжджий старенький розповів усе по-своєму; і тут уже кожен, крім хіба що найбільш упередженого бовдура, побачив би, що новоприбулий каже правду, а наш — бреше. А тоді вони звеліли мені розказати, що я знаю. Король зі злістю покосився на мене, і я одразу зрозумів, як мені треба поводитись. Я почав було розповідати про Шеффілд, і про те, як ми там