Читати книгу - "20 000 льє під водою"

виловлені мушлі висипають на циновки, розстелені на березі. Молюсків залишають без води, і опинившись у середовищі повітря, вони гинуть та гниють. Через десять днів, коли процес тління завершується, мушлі зсипають у водоймище з морською водою, їх неодноразово обмивають, а потім розкривають їхні стулки. Найкрупніші перли вибирають руками, а бруд і дрібні перлини, що залишаються у мушлі, вимивають водою. На цьому етапі за роботу беруться сортувальники. Насамперед вони відділяють від мушель перламутрові пластинки, які у промисловості відомі як бездомішкові сріблясті, неповноцінні білі, неповноцінні чорні; їх продають на вагу, фасують у ящики по сто двадцять п'ять або сто п'ятдесят кілограмів у кожному. Потім з мушлі вибирають паренхіму; м'яке тіло тварини обварюють в окропі до розчинення і відціджують з рідини усе, разом з найдрібнішими перлинами.

— Цінність перлини залежить від її величини, чи не так? — запитав Консель.

— Не лише від величини, — відповів я, — але і від форми, від того, якого вона кольору і, нарешті, від блиску, наскільки переливається вона перламутром, який так милує око. Найціннішими вважаються кулясті напливи перламутру, які часом прикріплені до стулок мушель, але зазвичай утворюються всередині м'яких тканин мантії, так званої perles vierges… Ці перлини утворюються у складках тканин молюска і їм там просторо; вони білі і здебільшого непрозорі, деякі перлини мають опалові відтінки і полиски пастельних кольорів. Форма цих дорогоцінних перлин, як правило, сферична або грушоподібна. Сферичні перлини йдуть на браслети, грушоподібні — на сережки. Цей сорт перлів цінується найбільше, їх продають поштучно. Перли, що мають неправильну форму, менш цінні і продаються на вагу. Найнижчий сорт перлів — дрібні перлини, які називають «бісером» і продають мірками. Використовується бісер для оздоблення одягу вишивкою і для прикрашення церковних шат.

— Сортування перлів, мабуть, непроста і нудна робота, — висловив припущення канадець.

— Не думаю, що гірша за роботу шукачів перлівниць на дні моря, — заперечив я. — Перли сортують, просіваючи крізь сито або решето. Існує одинадцять різних сит для просіювання перлів. Перли, які залишаються після просіювання у ситі, що має від двадцяти до вісімдесяти дірок, вважаються перлами першого ґатунку. Перли другого

ґатунку залишаються у ситі, в якому від ста до восьмисот дірок. І перли третього ґатунку залишаються у ситі, що має від дев'ятисот до тисячі дірок.

— Ти ба, як хитро вигадали! — здивувався Консель. — Взагалі це механічна робота. Може, пан професор скаже, який прибуток дає експлуатація промислових районів морських перлів?

— Судячи з інформації, поданої у книзі Сірра, цейлонські перлові банки щорічно приносять три мільйони акул!

— Франків! — поправив мене Консель.

— Ну звісно, франків! Три мільйони франків, — повторив я. — Але, мені здається, що перлові промисли нині не такі прибуткові, як були колись. Ось, наприклад, американські перлові промисли. За Карла V вони приносили щорічно чотири мільйони франків, а тепер заледве дають дві третини від цієї суми.

— Але ж відомо, — заперечив Консель, — що є окремі славні перлини, які оцінювалися дуже високо!

— Так і є, друже! Кажуть, що Цезар подарував Сервілії перлину, яка коштувала сто двадцять тисяч франків, якщо перевести на сучасні гроші!

— А от я чув, що у давнину одна пані пила перли, розчинені в оцті, — сказав канадець.

— Клеопатра! — підхопив Консель.

— Напій, мабуть, не вельми приємний на смак! — зауважив Нед Ленд.

— Та просто гидота, друже Неде! Тим не менше, чарка цього напою з перлів оцінювалася у сто п'ятдесят тисяч франків! Кругленька сума! — зауважив Консель.

— Як шкода, що ця пані не наша сучасниця, інакше вона була б моєю дружиною! — сказав Нед Ленд, розглядаючи свої руки.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! Теж мені Цезар, ні, краще Марк Антоній! — знущався мій слуга.

— А що… — серйозно сказав гарпунер, який уявлення не мав, хто така Клеопатра і її чоловіки, — я збирався одружитися. І не моя у тому вина, що заручини було розірвано. Для своєї нареченої Кет Тендер я навіть купив намисто з перлів. Але вона вийшла за іншого. Ось так! Та хоча намисто коштувало лише півтора долара, та, повірте мені на слово, пане професоре, жодна перлина з нього не пройшла б крізь сито з двадцятьма дірками.

— Мій любий Неде, — відповів я, сміючись, — не хочу вас розчаровувати, але це були штучні перли! Кульки з простого скла, наповнені перловою есенцією.

— Але ж ця есенція, мабуть, дорога, — заперечив канадець.

— О! Вона безцінна. Іншими словами, гріш їй ціна! Це ж срібна речовина з луски верховодки, розчинена в азотній кислоті. Відходи рибного промислу.

— То ось чому Кет Тендер вибрала іншого, — по-філософськи резюмував Нед Ленд і зітхнув.

— Повертаючись до нашої розмови, — сказав я, — про коштовні перли, я все ж зауважу, що навряд чи хто-небудь із монархів володів перлиною, яка могла б дорівнятися до тієї, яка є у музеї капітана Немо.

— Оця? — запитав Консель, вказуючи на прекрасну перлину, що зберігалася під склом.

Я кивнув і додав:

— Не помилюся, якщо оціню її у два мільйони…

— …франків! — закінчив Консель.

— Еге ж, — підтвердив я, — два мільйони франків. А капітанові треба було лише нагнутися, щоб підняти її!

— Ех! — вигукнув Нед Ленд. — Хтозна, можливо, і нам завтра під час прогулянки попадеться така сама?

— Авжеж, розмріявся! — веселився Консель.

— А чому б і ні?

— А навіщо нам мільйони на борту «Наутилуса»?

— Тут вони нам справді ні до чого, — відповів Нед Ленд, — але… десь інде…

— Де, наприклад? — поцікавився Консель.

— Життя покаже, — втрутився у розмову я. — Нед Ленд має рацію. Якщо ми коли-небудь привеземо в Європу або Америку перлину вартістю у декілька мільйонів, це стане вагомим доказом достовірності розповіді про наші підводні мандри.

— Переконливіший доказ годі шукати! — зауважив канадець.

— Таки-так! — погодився Консель, який мав звичку вивчати тему до кінця, і запитав: — А пошук перлівниць — небезпечне ремесло?

— Та ні, — відповів я, — якщо бути пильним.

— Та яка ж небезпека може бути в цьому ремеслі? — сказав зі знанням справи Нед Ленд. — Хіба що лигнеш зайвий ковток солоної води!

— Справді, Неде! А між іншим, — звернувся я до гарпунера, намагаючись запитати так само невимушено, як капітан Немо, — ви боїтеся акул?

— Я, гарпунер, маю боятися акул?! — здивувався канадець. — Моє ремесло вимагає чхати на них!

— Але ж ідеться не про те, щоб спіймати акулу на гак, витягнути на палубу судна, відрубати їй хвоста сокирою, розпороти черево, вирвати серце і викинути його у море!

— То йдеться…

— Авжеж!

— У воді?

— У воді!

— Хай йому грець! При мені ж мій гарпун! — очі китобоя заблищали. — Розумієте, пане професоре, акули — досить неповороткі тварини. Щоб схопити вас (по цих словах у