Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

за сусідку тримався, щоб не закрутитися й собі, а потім кинулись один перед одним сопілки в діда Копистки купувати, кому яка подобалась, крім хіба тої, що завжди лишалася п його руках (сопілочка з калиночки, ясенове денце), його улюблена, з якою він не розлучався років либонь тридцять, граючи па ній журливе, сумовите й божественне.

I ледве матінка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, — на базарі в той день іще всього було доволі… Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці. Тільки здавалось!

Бо замало було вже в городі солі — й дрібної чорноморської, кам'яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.

Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, — але й м'ясива в городі ось-ось могло не стати.

Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів — із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. I лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, д всього було багато, навряд чи хто й подумав би, що припасу задля такого великого міста замало-таки, і здавалося людям, що на мирославськім базарі є все, чого душі заманеться, аби гроші…

В Михайлика з мамою, крім забутого в кишені череп'я розбитої гладишки, нічого не було, тож вони й проскочили чимдуж мимо яток, щоб не бачити й не нюхати, бо парували ж там і всякі борщі — гетьманський з поребриною, і чернігівський — з лісовими кислицями, і київський, зварений на сирівці, з куркою та з бараниною, і пісний архирейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем, — і якась дебела годувальниця, спокушаючи Михайлика, що поспішав пробігти далі, покрикувала:

— Кипи, кипи, борщику, в полив'янім горщику, — од борщу все набряка в молодого козака!

Михайлик чимдуж квапився на той берег базарного моря, але пахощі й чарівні видіння переслідували його далі та далі, бо ж там парували й шкварчали січеники та крученики, і душенина шляхетська, і галушки з телячої печінки, і смажена тараня з медом, і ковбаси з риби, і на панські витребеньки — минькова печінка, і, звичайно ж, вареники з товчениками, і соломаха, і пряжуха, і ляпуни, і макорженики, і мегелики з сирівцем, і сластьони, і медяники, і вергуни, і марципани, і ще чимало всячини, якої ніколи не куштував не тільки наш Михайлик, а навіть і ми з вами, мій терпеливий читачу.

Все це так димувало й пахтіло, аж пробігаючи через обжерний торг, Михайлик навіть зблід, так схотілося їсти, і Явдоха швидше та швидше тягла синка на край майдану, далі від гемонських спокус, і їй здавалося, що вкрай зголоднілий Михайлик ось-ось знепритомніє.

Вони б уже щасливо й поминули те бурхливе базарне море, коли б наш коваль знову не спинився край базару, біля того ж таки фарбованого помосту, що на ньому зранку стояли шибениці: двох шибениць там уже, як ми знаємо, не було, а від третьої — лишився самий лише стовп, та й відбувалось тепер на тому кону щось незвичайне, чого Михайлик досі ніколи не бачив, і вже ніяка сила, навіть рідна матінка — не могла його протурити звідти геть.

Голісінький катюга вже кудись подівся, а на тім помості хазяйнували мандровані лицедії.

46

На кону шаленів якийсь парубок, такий рухливий, же здавалося, що їх там принаймні п'ять.

Рухляр був худий, як козиняча смерть, жилавий і кудлатий, але безвусий. Він сипав словами, як вітряк торохтів, закликаючи на виставу, що мала незабаром розпочатись.

Підкидаючи дрібні речі, жонглюючи ними, дотепний і пащекуватий, він перекидався й жартами чи не з усім базаром, тимчасом оголошуючи глядачам, що, бач, мандрівні лицедії, спудеї київської Академії, покажуть сьогодні в городі Мирославі нову кумедію про наймита Климка та про пана Стецька і що вистава почнеться ось-ось.

— Як воно там наш Климко? Чи живий? — озвався хтось у натовпі, питаючи про відомого всім городянам героя вистави.

— Живий та веселий, — одмовив любезний рухляр.

— Але сьогодні ж йому судилось, нарешті, вмерти? — з гурту спитав інший голос.

— Судилось! — і він знову заторохтів про початок вистави, правлячи за живу, як ми тепер сказали б, афішу й усіх дивуючи спритністю своїх сухих та жилавих рук.

В руках у нього миготіло кілька брилів, і трудно було навіть збагнути — скільки їх: п'ять? шість? вісім? — бо літали вони далеко над ним, потім слухняно повертались до рук, і їх мовби ставало більше та більше. Перегодом то вже були не брилі, а зелені кварти з горілкою, потім горющі смолоскипи, і ввесь час його язик ворочався, мов литовський ціп, раз по снопу, а раз — по току, раз — про виставу, а раз — просто так:

— Ану, дівко, лови! — і кудлатий жонглер (звали його Іван Покиван) жбурив глядачам кілька барвистих опук, які так дивно пружилися в руках, відскакували, полишаючи в руці незвичне відчуття, бо ж гумова опука була ще, — та й не тільки тут, а й по цілому світі, — річчю дивоглядною й чудною.

Юрба опуки ті підхоплювала, кидала йому знов, і рухляр устигав усі зловити чи відбити, мовби мав шестеро бистрих рук, і м’ячі літали над ним, і глядачі, втягнені в гру опуками та слонами, веселились, як дітлахи.

— Може, Климко не вмре й сьогодні? — знову питали з гурту, з'ясовуючи зміст нової вистави. — Шкода ж хлопця! Га?

— Замість нього — хто ж буде в кумедії?

— Одна сорока з плота, десять — на пліт! — відмовляв Іван Покиван, граючи бистрими очима, ловлячи й відбиваючи опуки, що за ними стежив, забувши й про голод, зачудований коваль Михайлик. — А куди орли літають, туди сорок не пускають.

— Отож ти й вертишся, як сорока на тину! — кричали вибагливі глядачі. — Ти скажи про Климка: умре сьогодні чи не помре?

Кудлатий знову кидав м'яча за м'ячем, і ловив, і жбурляв, I з кожним м'ячем летіли в юрбу мирославців нові дотепи.

— Ходімо, — знов поривала неня Михайлика за драний рукав.

В цю мить кудлатий, помітивши між глядачами, що якісь там двоє збираються собі йти, немовби виконувавши в ту хвилину потаємну волю циганочки Мар'яни, вдав раптом, буцім кидає опуку Явдосі.

— Ловіть, матінко!

Коли ж Явдоха подалась уперед, щоб схопити, він лишив м'яча при собі, а до паніматки мовив:

— Ще не спіймали, а вже пориваєтесь