Читати книгу - "Брамник"

ЦЕ — ТИ. ЦЕ ТЕЖ — ТИ. ГЛИБИННА СУТНІСТЬ. ПРИРОДА ДУШІ. НИЦІСТЬ ТВОЯ І НІКЧЕМНІСТЬ!

Він хотів знепритомніти, і свідомість зглянулася над ним — почала потьмарюватись.

НЕЗВИЧНО, ЧИ НЕ ТАК? ХРОБАКОМ — БІЛЬШ ЗВИЧНО? АДЖЕ ТИ ВЖЕ БУВ ХРОБАКОМ?

У повітрі забилося слизьке кільчасте тіло. Проглядали пульсуючі судини крізь бляклу шкіру, по якій перебігали хвилі спазмів.

АЛЕ НІ ХРОБАКОМ, АНІ ВІШАКОМ ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЖИТИМЕШ. Я РОЗЧАВЛЮ ТЕБЕ, РОЗМІЖЖУ.

Танцювали в дзеркалах незліченні чудовиська — хробаки з людськими очима. Останні проблиски свідомості були нестерпні.

ШКОДА, ЩО ВИДОВИЩЕ НЕ МАЄ ГЛЯДАЧІВ. МОЖЕ, ПОКЛИЧЕШ МАГІВ НА ПОМІЧ? ЛЕГІАРА, ЕСТА?

Він уже провалювався в темряву — не в глуху, м’яку, заспокійливу темряву небуття, а в зламану пітьму кошмару, де чекали закривавлені жорна божевілля.

КЛИЧ, СЛИМАЧЕ. КЛИЧ, НІХТО НЕ ПОЧУЄ.

Наближався кінець. Останнім, нечуваним зусиллям йому вдалося зібрати залишки людського в собі, потягтися крізь згасаючу свідомість, рвонутися в нечутному лементі:

— Ларте!

ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ДЕ Ж ТИ, НУ-БО!

Ридали чудовиська в дзеркалах:

— Ларте! Ларте!!

ГУКАЙ, ГУКАЙ! КЛИЧ, ЗО…

Біле світло раптом втратило силу, закліпало, спалахнуло знов. Кат на мить умовк, і цієї миті одне з дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися в трубки, а в отворі постав хтось — темна постать із довгим білим лезом у руці.

НАЗАД, ЧАКЛУНЕ! ЩЕ КРОК — І ТВОЯ СИЛА НЕ ВРЯТУЄ ТЕБЕ!

Той, що стояв у отворі, підняв своє лезо — і дзеркала вибухнули зсередини, розлетілись міріадами жалюгідних скалок. Біле світло перемінилося на жовте.

Руал відчув, що лежить на підлозі — побитий, скалічений, але — людина.

ТИ ПРОГРАЄШ, ЧАКЛУНЕ!

Легіар стояв, неймовірно величезний, довгий, з незмінною жовчною усмішкою на вузькому обличчі. По лезу в його руці бігала блискавка. Схоже, він бачив щось, недоступне Руалові — бачив, і очі його наливалися червоним.

ТИ ПРОГРАЄШ!

Руал погано розумів, що відбувається. Сторчма стала дощана підлога; завило, обертаючись, довге біле лезо. Повітря стало подібне до сухого піску, набилося в горлянку, перехоплюючи подих.

Звивалися над головою Маррана жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, з неголосним тріском рвалися, й від того хотілось оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, скажено обертова, і пішла втягати в себе скалки дзеркал, клапті тканини, Руала, Ларта з його лезом… Обсипалися круті, попелом вкриті схили, Марран пручався, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася і вивернулась навпаки, стала горою, конусом, і Легіар відрубав лезом, яке вже пригасало, чорну присоску на його вершині…

Останнім, що побачив Ільмарранен, був Ларт із темним лезом у руці, до пліч вкритий чорною, густою, мускулястою масою. Маса стискалася кільцями, як безформний удав, маса давила, пригинала до землі, і потемніле лезо із дзенькотом випало з ослаблої руки… Тут Руал Ільмарранен знепритомнів.

* * *

Підлогу великої зали вкривав складний малюнок, центром якого було коло з палаючих свічок. У цьому вогненному колі горілиць лежав чоловік. Над ним стояла жінка в сріблястій мантії і монотонно читала нескінченне заклинання. Крейдяні риски на підлозі спалахували і гасли.

Я не знаходив собі місця — то стояв у дверях зали, не зважуючись увійти, то підіймався до Ларта — але двері кабінету були замкнені, і всередині панувала мертва тиша. На сходинках, на підлозі під дверима темніли плями крові, і кров висихала на ручці дверей. Дім тихо постогнував від жаху.

Жінка нарешті скінчила своє заклинання і тепер німо завмерла. Я зважився її покликати:

— Пані!

Вона повільно озирнулася.

— Мій хазяїн поранений, — сказав я, мало не плачучи. — Допоможіть йому!

— Як я можу? — тихо відповіла вона. — Якщо зрушу з місця, Ільмарранен умре!

— А якщо ви не допоможете, умре Ларт, — вимовив я пошепки.

Вона сумно похитала головою:

— Легіар — великий маг… Якщо він сам собі не допоможе, будь-яка допомога неспроможна…

Я залишив її, кинувся в бібліотеку.

Тьмяно поблискували золоті палітурки. Я схопив найбільшу книгу з тих, що стояли внизу, драбина обурено засичала — я відштовхнув її ногою і розгорнув чорний з позолотою том. У очах зарябіло — я, виявляється, вмів читати заклинання тільки великими друкованими літерами, і книга була мені така сама корисна, як кротові підзорна труба.

Я заметався, почав хапати інші книги, ще й ще — жодна не підказала мені хоча б, як викликати Бальтазарра Еста, а я був готовий і на це. Потім я раптом наткнувся на книжку, написану звичайною мовою, і поспіхом заходився її перегортати — але книга виявилася не магічною. Це був просто якийсь роман.

Я впав у відчай, впустив книгу на килим і прихилився спиною до шафи. Хрипко зітхнув закритий клавесин; здригався скулений на великому столі скляний глобус, тиснувся в куток маленький круглий столик, поцяткований магічними символами, і на нього впав широкий сонячний промінь, а в промені…

У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі.

Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло.

А потім я зважився наблизитись.

Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер.

Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта.

Я стукав у двері, схлипував і кричав:

— Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка!

Відповіді не було.

Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток.

Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав:

— Що… Чим я можу… Кастелла?

Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини.

Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі.

— Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої.

Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе.

— Що тут… сталося? — спитав він невпевнено.

Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон.

— Тут… здається,