Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

серце в ньому, не зачерствівши, стало твердішим. Він особливо відчув це вчора, коли Діна Федосова нагадала йому ту шпигунку, яку йому довелося бачити вперше в своєму житті. Як і колись, в його душі виникли і сум'яття, і гострий жаль, і безглузда ніяковість від того, що він обдурив її. Але все це не могло вже заступити головного — усвідомлення того, що зроблена ним справа справедлива і що, коли буде потрібно, він повторить усе з самого початку… І ще він думав про Марусю…

ТИХИЙ ХУТОРОК

Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.

— Степіно, — сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. — Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!

— Далі й не треба, — Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій, — напророчив він Кучеренку, — помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.

— Так я ж не військовий, — виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.

— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.

Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.

— Сховай гармату, — сказав Воронько Олексієві. — Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.

Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.

Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.

Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.

Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.

З того місця, де вони перебували, хутір було видно з кінця в кінець. Білі хати, схожі одна на одну, — в більшості п'ятистінні, з прибудовами, — стояли рядком уздовж дороги, повернувшись вікнами до Дніпра. Ліс розмашистим півколом відокремлював од іншого світу багату хутірську ділянку з городами і хлібними полями з одного боку і крутим схилом до річки — з другого.

Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

— Чого топлять, чого топлять? — бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. — Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

— Що робитимемо, Іване Петровичу? — спитав він. — Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

— Дідько його знає… — Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. — Лежи поки, відпочивай. — Він дістав годинника. — Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. — і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені хто як: в шинелі, бекеші, матроські бушлати, в галіфе різних відтінків, у цивільні піджаки і військові френчі; на головах — кашкети, папахи, безкозирки, гайдамацькі шапки із звисаючим червоним верхом. Один з вершників був одягнений зовсім не по сезону — в кожусі, другий — у чумарці, зшитій з попівської ризи, що сліпуче сяяла на сонці.

Це була банда братів Смагіних. А ось і вони самі, попереду загону: давній знайомий Олексія, — Григорій, — в бурці і студентському кашкеті, поруч — його брат у повній офіцерській формі, але без погонів, і третій — Марков… Олексій впізнав його, ще навіть не розглядівши обличчя, по кремезній постаті з опущеними прямими плечима, по якійсь особливій, одному Маркову притаманній звіруватій манері. При появі цієї людини в нього на мить завмерло серце і раптом застукало квапливо і сильно, мовби розгойдуючись на всю широчінь грудей…

Воронько ніколи не бачив Маркова, але він теж догадався, хто цей третій, що їхав попереду загону. Повернувши голову, спитав беззвучно:

— Він?..

Олексій мовчки кивнув.

Поблизу горба від строю відокремився один в бушлаті і кавказькій кудлатій шапці і, пришпоривши коня першим влетів у хутір, кричачи і розмахуючи нагаєм.

Хутір ожив, жінки у дворах забігали хутчіше, звідкілясь з'явилась юрба хлопчаків і з радісним вереском помчала назустріч вершникам.

Бандити проїхали так близько біля чекістів, що від знятої ними куряви почало дерти в горлі і в ніс ударив змішаний запах дьогтю, кінського поту і махри.

Прогула копитами земля, прокотилися тачанки, на одній з них серед купи мануфактури блиснув мідним боком самовар, і вся ватага в'їхала в хутір. Зразу стало зрозуміло, для кого старалися степінські господарки. Тини за кілька хвилин перетворилися на конов'язі, на кінських мордах повисли торби з вівсом, частину коней відвели на берег до розкладеного валками сіна, а бандити з'юрмилися в дворах, ближче до кухонь.

Ех, одну б роту сюди, тільки одну роту! Поставити кулемети на горбі, розкинути цеп за городами, відрізати лісову дорогу — і кінець Смагіним, жоден бандит не втік би від червоноармійської кулі!..

Але зараз про це можна було тільки мріяти і, лежачи на вершині горба, ціпеніючи від досади