Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Франциско повільно похитав головою і промовчав. А потім запитав:

— Кому з друзів у мідній промисловості ви збираєтеся цього разу надати цінний привілей донести на вас?

Ріарден усміхнувся:

— Не цього разу. Цього разу я співпрацюватиму з людиною, якій довіряю.

— Справді? І хто це?

— Ви.

Франциско випростався.

— Що? — запитав він так тихо, що майже перетворив звук на видих.

Ріарден і далі всміхався.

— Не знали, що я тепер один із ваших замовників? Це було зроблено через кількох маріонеток і під фальшивими іменами, але мені буде потрібна допомога, щоб ніхто з ваших працівників не почав виявляти допитливість. Мені потрібна мідь, потрібна вчасно, і мені байдуже, якщо потім мене арештують, коли вдасться все це провернути. Я знаю, що ви втратили будь-який інтерес до своєї компанії, до багатства, роботи, оскільки не хочете мати справу з грабіжниками на кшталт Таґґарта і Бойла. Та якщо все, що ви казали, було щиро, якщо я — останній, кого ще можна поважати, то ви допоможете мені вижити і перемогти їх. Я ніколи нікого не просив про допомогу. А зараз прошу вас. Я вас потребую. Я вам довіряю. Ви завжди демонстрували своє захоплення мною. Що ж, моє життя у ваших руках, — якщо бажаєте. Вантаж міді д’Анконії саме зараз на шляху до мене. П’ятого грудня він покинув Сан-Хуан.

— Що?!

Цей крик зраджував шоковий стан. Франциско зірвався на ноги, вже не намагаючись будь-чого приховати.

— П’ятого грудня?

— Так, — підтвердив остовпілий Ріарден.

Франциско стрибнув до телефону.

— Я ж просив вас не мати справ із «Міддю д’Анконій»!

Це звучало чи то як благальний, чи розлючений крик відчаю.

Його рука потягнулась до телефону, але він її відсмикнув. Ухопився за край столу, ніби намагався завадити собі підняти слухавку, і стояв, схиливши голову, дуже довго, але як довго, ні він сам, ні Ріарден сказати б не змогли. Ріарден онімів, спостерігаючи за болісною боротьбою, єдиним доказом якої була нерухома постать навпроти. Він не міг зрозуміти причини цієї боротьби, знав тільки, що Франциско має владу негайно попередити якусь подію, проте владою цією не скористається.

Коли Франциско звів голову, Ріарден побачив, що його обличчя потемніло від страждання так, що кожна зморшка буквально кричала про біль — біль, посилений тим, що рішення прийнято дорогою ціною.

— Франциско… в чому річ?

— Генку, я…

Він похитав головою, а потім завмер, виструнчившись.

— Містере Ріарден, — сказав він голосом, сповненим сили, розпачу та особливої гідності, знаючи, що його благання марне, — зовсім скоро ви будете мене проклинати, будете сумніватись у кожному моєму слові… Та присягаюся — жінкою, яку я кохаю, — що я ваш друг.

Спогад про обличчя Франциско, яким воно було тієї миті, виринув у пам’яті Ріардена через три дні, пробившись крізь сліпучий шок втрати і ненависті; спогад проступив, незважаючи на те, що, стоячи біля радіо у своєму офісі, Ріарден думав: йому слід триматись якнайдалі від готелю, інакше, побачивши Франциско д’Анконію, він негайно його вб’є. Спогад проступав крізь слова, які долинали: три кораблі, навантажені міддю д’Анконії, що вийшли з Сан-Хуана і пливли до Нью-Йорка, зазнали нападу Раґнара Даннескольда і пішли на дно. Спогад проступав, хоча Ріарден і знав, що на дно разом із кораблями пішло дещо набагато дорожче, ніж мідь.

Розділ V

Перевищення кредиту

Це була перша поразка в історії «Сталі Ріардена». Вперше замовлення не доставили згідно з угодою. Однак 15 лютого, на коли було заплановано виготовити рейки для «Таґґарт Трансконтиненталь», це вже ні для кого не мало значення.

Зима прийшла рано, в останні дні листопада. Люди казали, що це найтяжча з усіх зим, і нікого не можна обвинувачувати у надзвичайній суворості завірюх. Ніхто не бажав згадувати часів, коли хуртовини ще не замітали неосвітлених доріг, не засипали дахів неопалюваних будинків, не зупиняли руху потягів, не залишали по собі сотень трупів.

Уперше, коли наприкінці грудня компанія «Вугілля Данаґґера» запізнилась із доставкою пального до «Таґґарт Трансконтиненталь», брат Данаґґера пояснив, що нічого не міг вдіяти. Йому довелося скоротити робочий день до шести годин, сказав він, щоб підбадьорити робітників, які, здавалося, працювали зовсім не так, як у дні кузена Кеннета. Робітники стали мляві та недбалі, пояснював він, оскільки їх виснажила сувора дисципліна попереднього керівника. Він нічого не міг зробити, коли керівники й майстри, які працювали в компанії десять або двадцять років, без причини звільнялися. Нічого не міг зробити, коли між працівниками та керівництвом виникали тертя, незважаючи на те, що нові очільники були значно ліберальніші за старих наглядачів. Вся річ у реорганізації, пояснював він. Він нічого не міг вдіяти, коли вантаж, призначений компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», напередодні доставки розвернули і скерували до Бюро міжнародної допомоги, щоб відправити згодом до Народної Республіки Англії. Йшлося про надзвичайну ситуацію: населення Англії гинуло від голоду, всі республіканські фабрики закривались, і міс Таґґарт поводилася нерозсудливо, адже йшлося про затримку лише на один день. Але вона спричинила затримку на три дні у пробігу вантажного потяга номер триста вісімдесят шість із Каліфорнії до Нью-Йорка, п’ятдесяти дев’яти вагонів, навантажених салатом і апельсинами. Вантажний потяг номер триста вісімдесят шість чекав на запасних коліях вугільної станції пального, що досі не прибуло. Коли потяг прибув до Нью-Йорка, салат і апельсини довелося викинути в Іст-рівер: вони надто довго чекали на складах Каліфорнії через зміни у розкладі потягів та новий закон, що забороняв паротягові тягнути більше шістдесяти вагонів.

Ніхто, крім друзів та торгових партнерів, не помітив, що троє постачальників помаранчів із Каліфорнії втратили бізнес, так само, як і двоє фермерів, які вирощували салат у Долині Імперіал. Ніхто не помітив закриття брокерської фірми в Нью-Йорку, а також сантехнічної компанії, якій брокерська фірма заборгувала гроші, а ще оптового продавця свинцевих труб, який обслуговував сантехнічну компанію. В газетах писали: коли люди гинуть від голоду, не слід перейматися через крах комерційних підприємств, що є всього лише приватними компаніями для приватного прибутку.

Вугілля, яке Бюро міжнародної допомоги переправляло через Атлантику, не досягло Народної Республіки Англії: його захопив Раґнар Даннескольд.

Удруге, коли компанія «Вугілля Данаґґера» запізнилась із доставкою пального в «Таґґарт Трансконтиненталь», у середині січня, кузен Данаґґера гарчав у слухавку, що нічим не міг зарадити: його копальні не працюють уже протягом трьох днів через дефіцит мастила для машин. Доставку вугілля до «Таґґарт Трансконтиненталь» було затримано на чотири дні.

Містер Квінн з компанії «Підшипники Квінна», який колись переїхав із Коннектикуту до Колорадо, впродовж тижня чекав на вантажний потяг, який віз на його