Читати книгу - "Соловей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мамо?
Сара вийшла на подвір'я, тримаючи Софі за руку. Дівчата були наляканими й спантеличеними. Вони розуміли, наскільки все погано, пізнали якийсь новий вид страху. Те, як їх змінила війна, краяло В’янн серце. Лише три роки тому вони були звичайними дітьми: сміялися, гралися і, пустуючи, не слухалися матерів. Тепер вони рухалися обережно, наче боялися, що під ногами можуть бути бомби. Обидві були худими. Через погане харчування в них навіть уповільнився статевий розвиток. Темне волосся Сари досі було довге, але вона почала висмикувати його уві сні, тож з’явилися залисини. Софі ж тепер нікуди не ходила без Бебе. Набивка бідолашної рожевої іграшкової тваринки сипалася по всьому будинку.
— Сюди, — сказала Рейчел. — Підійдіть-но сюди.
Дівчата послухалися. Їхні руки сплелися так міцно, що здавалося, ніби вони сплавлені. У певному сенсі так і було. Як Рейчел і В’янн, їх поєднувала міцна дружба. Можливо, це було єдине, що в них лишилося. Сара сіла поруч із мамою, і Софі нарешті її відпустила. Вона підійшла до В’янн.
Рейчел дивилася на В'янн. Цей погляд передавав увесь її біль. Як вони могли пояснити таке дітям?
— Ці жовті зірки, — сказала Рейчел, показуючи огидні шматки тканини з чорним маркуванням. — Тепер ми мусимо постійно носити їх на своєму одязі.
— Але… навіщо? — насупилася Сара.
— Ми євреї, — відповіла Рейчел. — І ми пишаємося цим. Ти маєш про це пам’ятати, навіть якщо люди…
— Нацисти, — сказала В’янн різкіше, ніж сама того хотіла.
— Нацисти, — виправилася Рейчел, — хочуть, аби ми… соромилися цього.
— Люди глузуватимуть із мене? — здивувалася Сара.
— Я теж таке носитиму, — сказала Софі.
Від цих слів Сара збадьорилася.
Рейчел узяла доньку за руку й мовила:
— Ні, дитинко. Цього ви не зможете робити разом.
В’янн бачила страх, сором і спантеличення Сари. Вона намагалася всміхатися й бути сильною, хоч сльози і застеляли її очі.
— Гаразд, — сказала вона нарешті.
Це було найсумніше, що В’янн чула за три останні роки горя.
Розділ 21
Коли в Долину Луари прийшло літо, воно було настільки ж спекотне, наскільки холодною була зима. В’янн відкрила вікно своєї спальні, аби впустити свіже повітря, але цього задушливого червневого вечора не було ані найменшого вітерцю. Вона відкинула зіпріле волосся з обличчя й важко опустилася в крісло біля ліжка.
Софі схлипнула. У цьому звуці В’янн почула невиразне, протяжне: «Мамо», — і вмочила ганчірку в миску з водою, яку вона поставила на єдину тумбочку, що в них лишилася. Вода була така ж тепла, як і все інше в цій кімнаті. Жінка викрутила ганчірку над мискою, спостерігаючи, як скрапує зайва вода, і поклала мокру тканину доньці на чоло.
Софі пробурмотіла щось незрозуміле й почала несамовито крутитися.
В’янн притримувала дівчинку, нашіптуючи їй на вухо ніжні слова. Своїми губами вона відчувала жар її тіла.
— Софі, — мовила вона благально. — Я тут, — вона повторювала це знову й знову, поки Софі на заспокоїлась.
Лихоманка посилювалася. Уже кілька днів Софі нездужала. Спершу В’янн думала, що вона просто не хоче виконувати хатні обов’язки, які вони розділили між собою. Робота на городі, прання, консервація, шиття. В’янн постійно намагалася зробити більше. Навіть тепер, посеред літа, вона непокоїлася про майбутню зиму.
Однак цього ранку В’янн зрозуміла, що відбувається насправді (через що почувалася жахливою матір'ю, адже не помітила цього одразу): Софі хвора. Дуже хвора. Лихоманка мучила її цілий день, і температура дедалі зростала.
— Може лимонаду? — спитала вона.
Жодної відповіді.
В'янн нахилилася і поцілувала Софі в гарячу щоку.
Кинувши ганчірку в миску з водою, вона пішла вниз. На столі в їдальні стояла коробка, яку вона мала наповнити — посилка для Антуана. В’янн почала збирати її ще вчора і вже надіслала б пакунок, якби Софі не погіршало.
Вона була майже на кухні, коли почула доньчин крик.
В’янн побігла нагору.
— Мамо, — хрипіла Софі, заходячись кашлем. Це був жахливий звук. Вона крутилася на ліжку, намагаючись скинути ковдри. В’янн спробувала заспокоїти доньку, але Софі була наче дика кішка: пручалася, кричала та кашляла.
Якби ж у неї був сироп доктора Колліса Брауна. Він чудово втамовував кашель, але, звісно ж, його вже не лишилося.
— Усе гаразд, Софі. Мама тут, — сказала В’янн заспокійливо, але її слова не допомагали.
Біля неї раптом з’явився Бек. Вона мала б розгніватися через те, що він зайшов у її спальню, але вона була надто втомленою і наляканою, щоб брехати собі.
— Я не знаю, як їй допомогти. У місті взагалі неможливо дістати аспірин чи антибіотики.
— Навіть за перли?
Вона здивовано поглянула на нього:
— Ви знаєте, що я продала мамині перли?
— Я мешкаю з вами, — він на секунду замовк. — Я знаю про все, що ви робите.
Вона не знала, що відповісти.
Бек дивився на Софі:
— Вона всю ніч кашляла. Я чув.
Софі раптом застигла.
— Вона одужає.
Він засунув руку в кишеню й дістав маленьку пляшечку з антибіотиками:
— Візьміть. Це має допомогти.
Вона підвела очі. Чи було б перебільшенням сказати, що він рятує життя її доньки? Чи, може, він просто хотів, щоб вона так думала? Вона ще могла раціонально пояснити, чому бере його їжу: зрештою, він же має їсти, а вона для нього готує.
Але це була справжня безкорислива послуга і, вочевидь, борг доведеться повертати.
— Беріть, — сказав він ніжно.
Вона взяла пляшечку. Якусь мить вони обоє тримали її. Вона відчула дотик його пальців.
Їхні погляди зустрілися, і між ними щось проскочило. Відповідь.
— Дякую, — сказала вона.
— Будь ласка.
— Сер, Соловей тут.
Британський консул кивнув:
— Нехай заходить.
Ізабель увійшла в темний, оздоблений червоним деревом кабінет, розташований у кінці довгого коридору. Перш ніж вона встигла підійти до столу, чоловік за ним підвівся:
— Радий знову тебе бачити.
Вона сіла в незручне шкіряне крісло й узяла склянку бренді, яку він їй запропонував. Останній перехід через Піренеї виявився важким, навіть попри чудову липневу погоду. Один з американських льотчиків не схотів виконувати накази «дівчиська» і покинув їх. Казали, що його заарештували іспанці. «Янкі», — сказала вона, хитаючи головою. Більше нічого не потрібно було казати. Вона працювала зі своїм зв’язковим Єном (із кодовим ім’ям Вівторок) від самої появи їхнього маршруту втечі. З допомогою людей Поля вони створили складну систему конспіративних квартир по всій Франції і сформували групу партизан, готових віддати своє життя, щоб пілоти потрапили додому. Французи вночі пильно вдивлялися в небо, вишукуючи підбиті літаки й парашути. Вони прочісували вулиці, удивляючись у тіні, заглядали в кожен сарай у пошуках солдатів військ Альянсу. Повернувшись в Англію,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соловей», після закриття браузера.