Читати книгу - "Аптекар"

— Що це?

— Дасте катові. Здається, ви з ним знайшли спільну мову.

Я поглянув на неї здивовано, але з виразу її обличчя хутко здогадався, що вона має на увазі. Однак я завагався і підніс плящинку до носа.

— Екстракт роделії, — сказала вона і зникла. Дивно, що я сам не здогадався скористатися ним.

На Ринку уже рихтували поміст, збиваючи його з готових дилів і дощок, кілька роззяв стежили за цим. У катівні не було нікого, окрім Каспера, який розкладав вогонь у печі. Підмайстри рубали дрова на подвір'ї.

— Чи можете зробити мені одну послугу? — запитав я.

Кат випростався і з цікавістю глянув на мене. Вочевидь, із просьбами до нього не так часто зверталися.

— Що, потребуєте серце, печінку чи мізинець Головача? Як для вас…

— Ні-ні, — заторохтів я, бо часу було обмаль, — я лише хочу, аби ви влили це до тої води чи вина, якими будете напувати його дружину.

— І що буде?

— Вона за якийсь час втратить свідомість. І помре, навіть цього не усвідомивши.

— У вас все ще до неї є якісь почуття?

— Ні, просто зосталися деякі спогади.

Каспер кивнув. У ту ж хвилю до катівні привели розбійників разом із Гальшкою і почали їх приковувати до стіни. Усі мали покірний, наляканий вигляд і трусилися, окрім самого Головача. Він шарпався і боронився, але ціпаки його скрутили, і незабаром він теж уже стояв під стіною. Кат поклав кліщі на вогонь. Розбійники з жахом стежили за його рухами. Гальшка вже була без тієї своєї коштовної сукні, мала на собі хламиду з мішковини. Розпатлане зіпріле волосся прилипло до чола, під очима були синці. Проживання в печерах далося взнаки. Вона тільки раз глипнула у мій бік і відвела погляд. Але коли кліщі розпеклися до червоного, вона подивилася на мене довгим тужливим поглядом, а я непомітно їй кивнув. Тоді на її устах з'явилося щось схоже на сумну усмішку.

Затим прийшли лавничі судді, четверо лавників і отець Амброзій. Суддя Зількевич запитав розбійників, куди вони сховали награбоване, яке їм і так більше не згодиться, бо всі вони будуть стяті ще цього дня. Розбійники всі як один клялися, що окрім знайденого в підземних схованках нічого більше нема.

Зількевич звернувся до лавників по їхню думку. Ті сказали, що від приписів відступати не можна, треба допитати, як належиться. Підмайстри заходилися оголювати розбійникам груди. Мішковину Гальшки просто розпороли і кинули в кут, під сподом вона була гола. Я намагався не дивитися на неї. Кат витяг з вогню кліщі і притулив їх до грудей першого розбійника — зашкварчало м'ясо, запах смаленого волосся і шкіри заповнив катівню. Розбійник заверещав. Кат перейшов до наступного. Третій розбійник втратив свідомість. Один із підмайстрів хлюпнув на нього водою і дав напитися. Коли доходила черга до Гальшки, я глянув на неї, вона ж похнюплено дивилася під ноги. Губи її тремтіли. Я не знав, як привернути її увагу на себе, і не вигадав нічого мудрішого, як вдати, ніби щось потрапило мені в горло і я намагаюся його викашляти. Гальшка врешті підвела голову, а я подивився на неї доволі промовисто і заплющив очі раз, і вдруге, і втретє. Вона здогадалася, що має зробити, бо коли вже припікали розбійника, який був прикутий перед Головачем і нею, вона прикинулась, що втрачає свідомість. Каспер одразу кивнув, аби її облили водою, і притулив їй до вуст кухлика, Гальшка випила, а кухлик йому випав з руки і розбився. Головач витримав припікання без крику, тільки сичав, зціпивши зуби, а що він не зраджував жодних страждань, біля нього вовтузилися найдовше, так що небавом його груди скидалися на суцільну рану. Тут уже втрутився я і наполіг припинити тортури над ним. Коли кат наблизився до Гальшки, вона вже безсило висіла на руках. Поливання зимною водою не дали нічого. Я підійшов і намацав пульс. Вона була ще жива, пульс ледве-ледве бився.

— Вона померла, — сказав я. — Не витримало серце.

Судді звеліли її розкувати. Гальшку поклали на сіно під стіною і накрили мішковиною. З розбійників добути так нічого й не вдалося, либонь, і справді вони не мали жодних інших схронів. Зрештою, те саме твердив і пустельник, однак йому чомусь не дуже довіряли, вважаючи, що він за час неволі у розбійників зжився з ними. Розбійникам дали вина, а тоді вивели на подвір’я і посадили на воза. Війт задоволено спостерігав за тим, як їх підсаджують, бо самі вони в ланцюгах не могли упоратися.

— Ну, нарешті, — сказав він мені, — нарешті. Сподіваюся, цього разу несподіванок не буде.

Коли я побачив, що несуть Гальшку до воза, то запитав:

— А навіщо її? Вона ж мертва.

— Мертва не мертва, а кара Божа має сягнути і її. Чей же вам відомо, що вона крала у вас ліки і постачала розбійникам? Нам про це оповів пустельник. Вам пофортунило, бо якби не він, то могла б упасти підозра, що то ви їм продавали. Звісно, після їхньої втечі такої змоги вже не було, але, каже пустельник, він чув, як вона шептала Головачу, що приховала для нього рештки чудодійного бальзаму. Так що свою кару вона заслужила.