Читати книгу - "Постріл із глибин"

Сині брюки з сержу

Смугаста бавовняна сорочка («Андерсон Броз., пошив, Бридж-стрит, 27, Глазго»)

Білі кальсони з мериносової вовни

Світлі черевики на шнурках (усередині штамп «Голобер Броз., Західна 14-та вулиця, 501, Нью-Йорк»)

Сірі шкарпетки з блакитними підошвами

Світлі підтяжки

Шкіряний пояс із нікелевою пряжкою

А також:

Рожевий жакет із мериносової вовни

Багато пасажирів розмістились у шезлонгах із книжками в руках, як і в попередні шість днів. Двайт Гарріс теж улаштувався на палубі, щоб почитати книгу про родину Медічі, а потім пішов у кабінет старшого стюарда, щоб забрати обручку, інші коштовності, а також 500 доларів золотом, які віддав на зберігання на початку подорожі. Потім він повернувся до каюти, де на ланцюжок від годинника повісив декілька прикрас собі на шию, у тому числі обручку. «Велику діамантову брошку я причепив у кишені свого пальта, — писав він, — а перед тим як вийти з каюти, відкрив мій саквояж, де тримав рятувальний жилет». Той самий жилет, який він купив у магазині Ванамейкера в Нью-Йорку за день до відплиття. Запас знаків оклику в Гарріса ще не закінчився: «Я поклав золото в кишеню штанів і пішов на обід!»

Незважаючи на спокійну погоду, пасажир із Канзас-Сіті Теодор Неш і досі страждав на морську хворобу, як і всю подорож. Він сказав дружині, щоб вона йшла на палубу без нього та подивилася на ірландський берег і острівці в променях сонця — він із минулих подорожей уже знав, який там красивий краєвид. Белль спочатку відмовлялася: «Я відповіла, що мені і його розповідей вистачить і що я побачу все, коли будемо повертатись, а якщо заважатиме туман, то подивлюся на фотографіях»[509]. Але Теодор наполягав, і вона так і зробила. І не пожалкувала: «Важко уявити кращий день: тепле повітря, жодного вітерцю, яскраве сонце, гладеньке море».

Весь корабель охопила суміш жалю й очікування, як і завжди. Щоправда, цього разу до загальної маси почуттів приєдналося ще й полегшення від того, що вони досягли берегів Британії живі та здорові.

На містку Тьорнер отримав нове повідомлення від Адміралтейства, яке тільки ще більше ускладнило ситуацію: «Субмарини 5 миль на південь від Клір-Айленду рухалися на захід, коли були помічені о 10 ранку»[510].

На той момент «Лузитанія» вже пройшла острів Клір-Айленд. Коли інформація правильна, то зазначена в повідомленні загроза вже лишилася позаду — якщо субмарини, знов у множині, були позаду та рухались у напрямку відкритого моря. Капітан Тьорнер привітав себе з тим, що, вочевидь, пройшов повз підводні човни в тумані. Він знав, що навіть якщо командири субмарин зараз помітять дим від труб і повернуть назад, то ніяк не зможуть їх наздогнати.

Тож нове повідомлення трохи його заспокоїло, хоча тривога через попередню інформацію щодо субмарин у протоці Святого Георга нікуди не ділася. Адже ті субмарини на південь від плавучого маяка Конінбеґ могли бути просто попереду.

Через перископ Швіґер швидко оглянув місцевість навкруги, а потім почав неквапливо повертати апарат, аж доки не побачив корабель, який щойно пройшов просто над ними[511]. Ось це була справжня здобич — і не тільки через великий тоннаж. Довгий та вузький корабель із носом, схожим на лезо, легко прорізав морську гладінь. З його труб вилітали хмари чорного диму, що свідчило про те, як важко працювала команда, підтримуючи максимальну швидкість. І Швіґерові навіть не треба було звертатися по допомогу до свого військового лоцмана, щоб ідентифікувати корабель. Він знав, що це великий озброєний британський крейсер тоннажністю близько 6000 тонн.

Він дозволив йому піти. У Швіґера не було вибору. Зі своєю максимальною швидкістю в 9 вузлів під водою вони не мали шансів наздогнати його. Навіть спливши та збільшивши швидкість до 15, він би нічого не досяг, бо крейсер ішов приблизно на 18 вузлах А якби Швіґер з якоїсь причини й наважився на таку зухвалість — спливти на поверхню, — гармати військового корабля потопили б його за лічені хвилини.

Швіґер усе одно пішов за крейсером на глибині перископа, на випадок якщо той вирішить змінити курс таким чином, що з’явиться можливість його обігнати й атакувати. Але корабель ішов зі своєю максимальною швидкістю зигзагами й незабаром був уже надто далеко. Швіґер пізніше розповідав своєму другові Валентінеру, що в той момент із відчаю він гнівно вилаявся. «Після найперших днів війни, — пояснював Валентінер, — рідко випадав шанс запустити торпеду в будь-який військовий корабель розміром із крейсер, і багато підводних човнів за всю війну жодного такого корабля й не бачили». Британський флот, як і його німецький супротивник, волів тримати свої найбільші військові кораблі в безпеці «і не посилав їх вештатися морями в ролі цілей для субмарин».

Той корабель був старим крейсером «Джуно», який використовувався для патрулювання прибережних зон. Він базувався у Квінстауні й тоді якраз квапився у свій порт через останнє попередження Адміралтейства про загрозу підводних човнів. На шляху його команда постійно проводила заміри температури води — виявилося, що вона становить 13°С.

«Після того як я перестав лаятися, — продовжував Швіґер у розмові з другом, — я побачив, що піднімається туман. А до цього бачив лише блакитне небо»[512].

Швіґер записав час зустрічі з крейсером — 12:15. За півгодини після цього він розпорядився спливати й знову вивів субмарину на західний курс, повертаючись додому. Зараз найважливішим завданням було заощадити пальне — щоб повернутися назад в Емден, потрібен був ще тиждень.

Погода на диво покращилась: «Надзвичайно хороша видимість, — записав Швіґер, — пречудова погода»[513].

Щось на обрії привернуло його увагу.

Лондон; Вашингтон.

Питання короля

У Лондоні в п’ятницю полковник Хауз, який і досі виконував обов’язки неофіційного агента президента Вільсона, зустрівся з сером Едвардом Ґреєм, міністром закордонних справ Британії. Вони вдвох поїхали на прогулянку до Королівського ботанічного саду в К’ю, щоб помилуватися весняними клумбами, кедровими алеями, або «просіками», а також найвідомішою спорудою саду — пальмовою оранжереєю. Цей величезний зимовий сад, збудований із заліза та скла, вплинув на дизайн Кришталевого палацу в Лондоні. Чоловіки обговорювали підводну війну. «Ми говорили про можливість потоплення океанського лайнера, — згадував Хауз, — і я сказав, що якщо