Читати книгу - "Інтернат"

— Тримай ось, — Паша дістає консерви, соває водієві.

Той хапає банку великими долонями, не розуміє, що це, але хапає.

— Для чого? — знічується. — Не треба.

— Бери-бери, — наполягає Паша. — Після війни розберемось. Якшо виживемо, — додає.

Малий лізе до кишені й дістає шоколадку. Теж соває водієві.

— Тримай, — говорить поблажливо. — І не злись.

Водій несподівано розчулюється, навіть очі зволожуються. Зворушено трясе мішками під очима, пробує посміхнутись, не виходить.

— Удачі, — каже Паші й малому.

— І тобі удачі, — відповідає Паша. — І тобі теж.

Малий виходить, Паша виходить слідом, причинивши за собою дверцята. Відійшовши, вони чують, як позаду вищать шини: водій різко розвертається й тисне на газ.

— Ти шо, шоколад не їв? — питає Паша.

— З тобою поділитися хотів, — відповідає малий.

Жартує, здогадується Паша. А може, не жартує.

Минають першу п’ятиповерхівку. Проходять повз школу, повз чорний куб торговельного центру. Коли з-за центру вискакує бетеер, вантажений людьми й речами, налякано присідають. Але бетеер зникає за наступною п’ятиповерхівкою, ніби його й не було. І що робити далі — вони не знають. Потрібно йти в бік автовокзалу, слідом за бетеером. Ну, або лишатись тут, посеред вулиці. Посеред вулиці лишатись їм не хочеться, тож завертають за п’ятиповерхівку й зупиняються, приголомшені.

Вулиця забита військовою технікою. Темні від бруду машини, вимерзла броня, різнокаліберні легковики — колоні не видно кінця, машини стоять у два ряди, так що між ними не проїдеш, не протиснешся. Бетеер, який вони щойно бачили, стоїть скраю, військові з нього зістрибують вниз, у воду, й бредуть вулицею вперед, проштовхуються крізь натовп таких самих військових, що стоять тут, не знаючи, куди рухатись далі. Стоять більшими й меншими групами, палять багаття, гріються, стоять під будинками, сидять чи лежать на лавочках, ховаються в темряві. Будинки темні й неживі, хоча, якщо придивитись, можна помітити за фіранками й ковдрами, вивішеними замість штор, чиїсь насторожені погляди, чиїсь лиця, що, відчувши на собі погляд із вулиці, відразу ж ховаються в глибині помешкань.

Паша з малим стоять при початку вулиці й розуміють, що треба пройти крізь цей вистиглий натовп, що краще триматись військових, аніж далі пхатись чорним порожнім містом у невідомому напрямку. Що вони нам зроблять? — переконує Паша сам себе. Зрештою, у мене в паспорті такий самий прапор, як над їхніми танками. Я вчитель, зрештою, згадує він. Я міг би вчити їхніх дітей. Точно, міг би, думає він і рушає вперед. Малий тримається поруч.

— Паспорт хоч не загубив? — питає малий. — Якшо прописку запитають?

— Думаєш, допоможе? — і собі питає Паша.

— Може, і допоможе, — припускає малий. — А може, і ні, — додає спокійно.

Паша помічає, як у малого за ці дні змінився голос: говорить спокійно, не поспішаючи. Так, ніби справді йому, Паші, довіряє. Тепер би ще додому його довезти, думає Паша, приглядаючись у темряві до військових. Військові на них уваги не звертають, говорять між собою, про щось один одного розпитують, щось пояснюють. Іноді згадують чиїсь позивні й відразу замовкають, мовби не хочуть далі про це говорити. Іноді сваряться, заводяться, хрипко щось один одному доводять. Тоді хтось бере особливо заведеного за плечі, відтягує вбік, хапає за голову, дивиться в очі, говорить щось заспокійливе. І всі — ті, хто заспокоює, і ті, кого заспокоюють, — говорять голосно, кричать, ніби вони на стадіоні під час матчу. Чому вони кричать? — не розуміє Паша. Навіщо? Можливо, припускає, хочуть бути переконливішими, тому й перекрикують один одного. Діти так і роблять завжди, аби привернути до себе увагу, аби примусити слухати себе: починають кричати, забиваючи всіх власним голосом. Ось і вони — як діти, думає Паша, ковзаючи оком по сухих від холоду обличчях, по неголених скронях, по нечесаних чубах. І раптом зауважує засохлу смужку крові під вухом в одного з бійців — зовсім молодого, років вісімнадцяти, що тримає в руках залізну кружку із чимось гарячим і не так п’є, як просто гріє руки об розпечений метал. І теж кричить, кричить просто в кружку. У дітей кров вухами не йде, думає Паша й усе розуміє. Вони ж контужені. Вони ж тут усі оглухли. Ось і кричать тепер, наче діти, які слухають голосну музику в навушниках і не розуміють, що цієї музики, крім них, нікому не чутно. Так і є, контужені, вийшли з боїв, пробують зрозуміти, що сталось, що далі буде, пробують кудись додзвонитися. Точно, згадує Паша, тут зв’язок є, треба зателефонувати старому, сказати, де ми, заспокоїти. Він дістає телефон. Той повільно помирає, але ще світиться. З’являється одна рисочка, потому друга. Можна спробувати. Паша набирає старого. Довго чекає. Набирає ще раз. Малий стоїть, терпляче очікує, розуміє, кому саме намагається додзвонитись Паша. Несподівано старий відповідає. Його зовсім не чути, до того ж довкола Паші стоїть крик і ґвалт, і старий мав би напружитись, почувши в слухавці увесь цей гамір. Але тут зв’язок обривається. Паша ховає телефон і обережно, щоб не привертати уваги, прокладає собі шлях, просувається від групи до групи, ловить боковим зором окремі рухи та кольори. Земля на берцях, кров під нігтями, давно не праний камуфляж, перестуджені на вітрі голоси, щетина на обличчях: впадає в очі, що останні дні вони проводили під відкритим дощовим небом, і тепер теж не мають де сховатися від дощу, який знову обступає високе січневе небо. Хтось поправляє хмиз у багатті, високо здіймаються іскри, бійці пхають руки просто у вогонь, пахне димом і потом, ношеним одягом і солярою. Десь за містом, у темряві, починає ритмічно розриватися, бійці автоматично повертаються в той бік, напружено слухають, втім, швидко втрачають інтерес, повертаються до вогню, до свого крику. Хмари відносить убік, дощ вкотре за сьогодні вщухає, натомість над довгим рядом п’ятиповерхівок виокруглюється місяць, заливаючи золотом холодне залізо машин. Біля одного з під’їздів товчуться жіночки в пуховиках, принесли каструлі з чимось поживним, розливають тепле густе вариво в одноразові глибокі тарілки, роздають військовим, плачуть. Військові дещо недовірливо обступають їх, беруть до рук гарячий пластиковий посуд, не відчуваючи температури, вдячно щось відповідають жінкам, заспокоюють. Їдять швидко, наче бояться, що доведеться кидати все й знову кудись бігти, ковтають гарячий харч, не розжовуючи. В одному місці стоїть стара маршрутка, посічена кулями, з вибитими вікнами й виламаними дверима, поперек хідника, треба обходити, притискаючись до будинку. У проймі вибитих дверей сидить літній військовий, під ним на землі розведений вогонь, так і гріється — на сходинках, не вилізаючи з маршрутки. Соває у вогонь