Читати книгу - "Долі та фурії"

дістаючи його просто з банки, годинами валялася в ліжку, передивляючись фільми. Час спливав. Дні ставали холоднішими, темнішими. Інколи вона зовсім не вмикала світла, прокидаючись о восьмій, коли сонце вже поволі піднімалось, і засинаючи о четвертій тридцять, коли воно геть стікало кров’ю. Вона відчувала себе ведмедицею. Норвежкою. Дзвінки її чоловіка капали все рідше: спочатку раз на день, а згодом раз на кілька днів. У її напівсні, у палючих нічних жахіттях Лотто говорив їй, що вона йому більше не потрібна, що він іде від неї, що він покохав іншу жінку. У своїй лихоманці їй ввижалась якась поетеса, вродлива й молода, з крутими стегнами, створеними для народження дітей, дівчина, яка здобула офіційне визнання як митець, чого Матильді зась. Він розлучається з Матильдою, і ось уже він зі своєю таємною коханкою живе у квартирі в місті, купаючись у морі сексу, вечірок, дітей, безкінечних дітей, усі — його маленькі копії. Вона вже мало не наяву бачила ту поетесу. Вона була самотня, і ця самотність душила її. Вона все набирала й набирала його номер, та він не відповідав. Його дзвінки стали ще рідшими; він зателефонував один раз минулого тижня. Він розмовляв із нею без своїх звичних сексуальних викрутасів, що було дивно для Лотто, хіба що його там кастрували.

Він пропустив День Подяки, хоча вони збиралися провести його з друзями й сім’єю в заміському будинку. Їй довелось усе скасувати. Вона повиїдала солодкий крем із гарбузових пирогів, а шкірку викинула у вікно єнотам. По телефону голос Матильди вібрував. Лотто розмовляв дуже стримано, сухо. Він повідомив, що затримається до середини грудня. Вона сказала щось різке у відповідь і кинула слухавку. Він телефонував тричі, але вона не відповідала. На четвертий раз відповість, вирішила вона, та він більше не телефонував.

Коли він говорив про Лео, за його словами виникало якесь збудження, трепет. І раптом вона на смак відчула цю його пристрасть. На задній частині язика залишилася гіркота.

Матильді снився Лео Сен. Із кількох біографій в інтернеті вона дізналася, що це молодий хлопець. Хоча Лотто був чітко вираженим гетеросексуалом — її щоденна ненаситна потреба в його руках була цьому свідченням — бажанням її чоловіка завжди було вислідити й схопити проблиск людини в тілі, а не саме тіло. І якійсь частині її чоловіка завжди не вистачало краси. Не могло бути й мови, що тіло Лео Сена вкраде її чоловіка; мова йшла про те, що зі своєю геніальністю Лео може заволодіти її місцем у душі Лотто.

А це було гірше. Їй снився сон, в якому вони — Матильда й Лео — сиділи за столом, де був величезний рожевий торт, і хоча Матильда була голодна, саме Лео їв торт, делікатно відкушуючи шматочок за шматочком, а вона була змушена дивитися на те, як він їсть, сором’язливо посміхаючись, аж поки від торта нічого не залишилося.

Вона довго сиділа за кухонним столом, і що довше вона сиділа, то її лють важчала, чорнішала й роздувалась.

— Я йому покажу, — голосно пообіцяла вона собачці Богові. Бог невесело помахав хвостиком.

Собачка також сумував за Лотто.

Десять хвилин пішло на підготовку, ще двадцять хвилин — на збирання речей для себе й для собаки. Вона виїжджала через вишневий сад, рішуче не дивлячись на білий будиночок у дзеркало заднього виду. Бог тремтів, коли вона віддавала його в собачий готель. Матильду трусило всю дорогу до аеропорту, в літаку вона випила дві таблетки снодійного Ембієн, її перестало трусити й вона проспала всю дорогу до Таїланду, де прокинулась із баламутною головою й запаленням сечовивідних шляхів через утримання сечі під час сну.

Коли вона вийшла з аеропорту й потрапила у вологу, в людський вир, в тропічний сморід і вітер, у неї підкосилися ноги.

Бангкок промайнув, рожевий і золотий, весь у потоках тіл під вуличними ліхтарями.

Пасма святкових вогнів обплутували дерева, радуючи око туристів.

Пересохла шкіра Матильди жадала цього вологого вітру, який то дихав гнилістю з очеретяних боліт і тванюки, а то обвівав запахом евкаліпту. Вона була занадто збуджена й не могла заснути; готель був якийсь аж надто стерильний, і вона вирішила ще побродити в темряві. Зігнута жінка підмітала доріжку жмутом хворостин, пацюк розсівся зверху на стіні. Їй хотілося, щоб на язиці відчувався гіркий присмак джина й тоніка, тому вона пішла наосліп на звуки музики в нічний клуб під портиком, ще порожній на початку ночі. Усередині було кілька ярусів, балкон, сцена для музикантів.

Офіціантка поплескала Матильду по руці, подаючи їй напій, — спалах тепла на шкірі, потім холод від склянки, — і Матильді схотілося доторкнутися до пишних чорних вій жінки. Хтось сів поряд із нею — якийсь американець, тіло якого випирало з футболки, а голова була волохата, мов стиглий персик. Поруч із ним пухкенька й сміхотлива тайська жінка. Його голос просякнутий інтимністю; він уже оволодів нею. Матильді хотілося вхопити його слова, зібгати в кулаці й запхати йому в горлянку. Натомість вона пішла, добралася до готелю й лежала до світанку, не склепивши очей.

Уранці вона вже пливла човном до островів Пхі-Пхі, відчуваючи на губах сіль од вітру. В неї було власне бунгало. Вона заплатила за цілий місяць наперед, уявляючи, як Лотто повернеться додому в порожній будинок, назустріч йому не вибіжить собака, він обійде всі кімнати, шукаючи Матильду, ніде її не знайде, і його серце стиснеться від жаху. Її викрали? Вона втекла з якимось цирком? Вона була така сумирна та гнучка в усьому, що стосувалося Лотто, чисто тобі «людина-змія».

Її номер в готелі був білий, щедро прикрашений різьбленим деревом; на столі стояла червона ваза із чудернацькими полірованими фруктами, а на ліжку лежав рушник, складений у вигляді слона.

Вона розчинила засклені французькі двері назустріч тихому морю — з пляжу долинув веселий дитячий гамір — стягла з ліжка ковдру, бо не хотіла, щоб до її тіла торкалися мікроби попередніх постояльців, лягла горілиць, заплющила очі й відчула, як звичне спустошення зі скреготом щезає.

Коли вона прокинулася, був уже обідній час, спустошення повернулося й з новою силою заходилося гризти її зсередини.

Вона плакала, дивлячись у дзеркало, надягаючи сукню, нафарбовуючи губи, сльози не дали їй підфарбувати очі. Вона сиділа сама за своїм столом, серед квітів і сяючих столових приборів, уважні люди делікатно посадили її обличчям до вікна, щоб вона могла поплакати досхочу. Вона ледь доторкнулася до їжі, випила пляшку вина й босоніж пішла по піску додому, у своє бунгало.

У той єдиний день, коли вона засмагала на сонці, вона наділа своє біле бікіні, яке висіло на ній мішком, бо вона дуже схудла. Офіціанти бачили, як з-під чорних окулярів у неї текли сльози, і принесли їй фруктовий сік в охолоджених склянках, хоч вона й не замовляла. Вона засмагала, не ховаючись від сонця, аж поки шкіра на її плечах не узялася пухирями.

Наступного ранку вона прокинулася й у вікні побачила слона, який повільно ступав, несучи на собі маленьку дівчинку на пляж. Його вела за недоуздок струнка молода жінка, вдягнена в саронг. Вночі в ній піднялася лють, затопила сум і вигнала його геть. Тіло Матильди боліло — вчорашнє сонце давалося взнаки. Вона сіла й у дзеркалі навпроти ліжка побачила своє обличчя: червоне, із загостреними рисами, сповнене рішучості.

Це була Матильда, до якої вона звикла, та, яка ніколи не кидалася в бій. Її війна була тиха, непомітна, але вона ніколи не здавалася. Та поетеса — вигадка, це